Читати книгу - "Осінь патріарха"

які весело видзвонювали на кухонному посуді, на коштовному кришталі, на сервізах для єпископських бенкетів і горлали на всю вулицю: “а мій татусь помер, свобода в нас тепер!” - він побачив на Військовій площі багаття, розкладене із журнальних ілюстрацій та офіційних портретів, які висіли по всіх усюдах з перших днів його урядування; він побачив власне тіло, яке тягли волоком, - на брукові лишалися нагороди та відірвані еполети, ґудзики від кітеля, парчеве дрантя, галунова тасьма, китиці від опереткової шаблі, десять сумних сонць короля всесвіту, - “матусю, поглянь, що вони зробили зі мною!..” - казав він, відчуваючи всім своїм єством ганьбу від плювків та нічних горщиків, що летіли з балконів; його пойняв жах від однієї думки, що його можуть розірвати на шматки і зжерти пси та грифи під нестямне виття і гуркотливі феєрверки на святі його смерті. Коли катастрофа минула, він все ще чув далеку музику серед вечірнього безвітря, бив москітів, намагаючись заодно пристукнути й цикад, які сюрчали у вухах і заважали думати, бачив заграви пожеж на обрії, бачив сяйво маяка, яке що тридцять секунд пробивалося крізь шпари жалюзі й кидало на нього зелені смуги, роблячи його схожим на тигра, вслухався у звичний віддих буденного життя, що знову входило в своє русло, бо його смерть уже ставала звичайною собі смертю, яких чимало було й раніше, - він відчув, що невпинний вир дійсності несе його до нічийної землі жалю й забуття: “а ну її під три чорти, ту смерть!” - вигукнув він тоді й вийшов зі сховища, певний, що час його настав; він перетнув розграбовані покої, чвалаючи непевним кроком привида поміж уламками свого колишнього життя крізь темряву, яка пахла вмираючими квітами та поховальними свічками, штовхнув двері урядової зали і почув крізь густий тютюновий дим мляві голоси навколо довгого столу з горіхового дерева і побачив крізь дим, що тут зібралися всі ті, кого він хотів би тут бачити: ліберали, які продали перемогу в війні за федерацію, консерватори, які її купили, генерали з верховного командування, троє його міністрів, архієпископ і посол Шнонтнер - усі вкупі в одній пастці, всі вони закликали об’єднатися проти вікового деспотизму, щоб поділити між собою трофеї по його смерті, - заглиблені в безодню жадоби, вони й не завважили появи непохованого президента, а той грюкнув кулаком об стіл і гукнув: “ага!” - і цього було досить, бо коли він прийняв руку, всі вже розбіглися, охоплені панікою, і в спорожнілій кімнаті зосталися тільки переповнені попільнички, чашечки з кавою, перекинуті стільці “та мій вірний друг генерал Родріго де Агіляр” у польовій формі, плюгавий, незворушний, він розганяв дим своєю єдиною рукою, даючи знак: “лягайте, мій генерале, зараз почнеться!” - і вони обидва впали на підлогу тої миті, коли перед палацом розпочалося шрапнельне тріумфування смерті, криваве свято президентської охорони, яка - “залюбки, мій генерале, це велика честь!” - виконала його лютий наказ, щоб ніхто не втік живим із цього збіговиська зрадників: тих, котрі намагалися втекти через головну браму, косили кулеметними чергами, тих, що спускалися з вікон, збивали, наче птахів, тих, кому щастило вислизнути з оточення й сховатися в сусідніх будинках, розносили на шматочки гранатами, а поранених добивали згідно президентської настанови, що кожен уцілілий - де на все життя найлютіший ворог вітчизни; тим часом він усе ще лежав долілиць на підлозі поруч із генералом Родріго де Агіляром під градом скла та штукатурки, який сипався з вікон після вибуху, та бурмотів безперестану, мовби повторюючи молитву: “готово, друже, готово, та й край, віднині я правитиму сам, без цих собак, які знай брешуть на мене, завтра вранці ми побачимо, що годяще, а що негодяще в цьому бедламі, як не буде на чому сісти, купимо шість найдешевших табуреток, та ще купимо циновок, щоб позатуляти дірки, іще дві-три дрібнички, та й годі, ні тарілок, ні ложок не треба - я принесу з казарм, бо тепер у мене не буде ні рядових, ні офіцерів, хай їм чорт, вони здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, то, сам бачиш, плюють на руку, яка їх годує; я залишу тільки свою охорону, - це люди щирі й хоробрі, - і не призначатиму кабінету міністрів, ну їх до біса, єдиний, без кого в житті не обійдешся, - це один порядний міністр охорони здоров’я та, про всяк випадок, ще хтось із добрим почерком, щоб міг писати все, що треба; отож можна буде віддати в оренду міністерства й казарми, аби мати чим платити слугам, бо тут бракує не людей, а грошей; треба найняти двох путящих служниць - хай одна прибирає та куховарить, а друга пратиме й прасуватиме, а корів і птахів, якщо будуть, доглядатиму я сам, і щоб більше тут мені не тинялося ніяких шльондр по нужниках, ніяких прокажених у казармі, ні докторів наук, які все знають, ні мудрих політиків, які все бачать, бо врешті-решт це ж президентський дім, а не бордель негритянський, - Патрісіо Арагонес казав, ніби так говорили ті грінго, - мені й себе самого отак-о вистачить, щоб правити й далі, аж поки знову не пролетить комета, - і не один раз, а ще разів з десять, бо як на мене, то я не збираюся більше вмирати, дідька лисого, хай собі вмирає, хто хоче”, - говорив він безперестану, ні на мить не задумуючись, ніби читав напам’ять: він знав ще з часів війни, що коли міркуєш уголос, то не так страшно вибухів, од яких здригається увесь палац; отож він складав плани на завтрашній ранок і на століття, яке почалося з того вечора, - аж поки на вулиці не пролунав останній постріл, який добив останню жертву, і генерал Родріго де Агіляр поповзом дістався до вікна й наказав розшукати фургони для сміття, щоб повивозити мертвих, а тоді вийшов з кімнати, кажучи: “на добраніч, мій генерале!” “на добраніч, друже, щиро дякую!” - відповів він, лежачи долілиць на могильному мармурі урядової зали, і, підклавши під голову правицю замість подушки, одразу ж заснув, самотніший, ніж будь-коли, заколисаний шерехом зливи жовтого листя його сумної, довічної осені, яка почалася цієї ночі серед теплих ще тіл та калюж, у яких червонів місяць після бійні. Йому не довелося виконувати жодного з своїх намірів, бо армія розпалася сама, рядові розбіглися, а тих небагатьох офіцерів, котрі до останнього часу чинили опір у казармах столиці та ще в шістьох гарнізонах країни, ліквідувала президентська охорона, якій допомагали цивільні добровольці; уцілілих міністрів наступного ж ранку було вислано, залишилися тільки двоє найвідданіших, - до того ж перший був його особистим лікарем, а другий - найліпшим каліграфом країни; йому не довелося звертатися по допомогу до іноземних урядів, бо державна скарбниця переповнилася обручками та золотими діадемами, що їх зібрали патріоти, на яких ніхто й не сподівався; не довелося ji купувати циновки та найдешевші табуретки замість викинутих у вікна меблів, бо, перш ніж країну нарешті втихомирили, конференц-зал було реставровано, і тепер він став ще розкішніший,