Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Осінь патріарха 📚 - Українською

Читати книгу - "Осінь патріарха"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Осінь патріарха" автора Габріель Гарсія Маркес. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 7 8 9 ... 72
Перейти на сторінку:
які весело видзвонювали на кухонному посуді, на коштовному кришталі, на сервізах для єпископських бенкетів і горлали на всю вулицю: “а мій татусь помер, свобода в нас тепер!” - він побачив на Військовій площі багаття, розкладене із журнальних ілюстрацій та офіційних портретів, які висіли по всіх усюдах з перших днів його урядування; він побачив власне тіло, яке тягли волоком, - на брукові лишалися нагороди та відірвані еполети, ґудзики від кітеля, парчеве дрантя, галунова тасьма, китиці від опереткової шаблі, десять сумних сонць короля всесвіту, - “матусю, поглянь, що вони зробили зі мною!..” - казав він, відчуваючи всім своїм єством ганьбу від плювків та нічних горщиків, що летіли з балконів; його пойняв жах від однієї думки, що його можуть розірвати на шматки і зжерти пси та грифи під нестямне виття і гуркотливі феєрверки на святі його смерті. Коли катастрофа минула, він все ще чув далеку музику серед вечірнього безвітря, бив москітів, намагаючись заодно пристукнути й цикад, які сюрчали у вухах і заважали думати, бачив заграви пожеж на обрії, бачив сяйво маяка, яке що тридцять секунд пробивалося крізь шпари жалюзі й кидало на нього зелені смуги, роблячи його схожим на тигра, вслухався у звичний віддих буденного життя, що знову входило в своє русло, бо його смерть уже ставала звичайною собі смертю, яких чимало було й раніше, - він відчув, що невпинний вир дійсності несе його до нічийної землі жалю й забуття: “а ну її під три чорти, ту смерть!” - вигукнув він тоді й вийшов зі сховища, певний, що час його настав; він перетнув розграбовані покої, чвалаючи непевним кроком привида поміж уламками свого колишнього життя крізь темряву, яка пахла вмираючими квітами та поховальними свічками, штовхнув двері урядової зали і почув крізь густий тютюновий дим мляві голоси навколо довгого столу з горіхового дерева і побачив крізь дим, що тут зібралися всі ті, кого він хотів би тут бачити: ліберали, які продали перемогу в війні за федерацію, консерватори, які її купили, генерали з верховного командування, троє його міністрів, архієпископ і посол Шнонтнер - усі вкупі в одній пастці, всі вони закликали об’єднатися проти вікового деспотизму, щоб поділити між собою трофеї по його смерті, - заглиблені в безодню жадоби, вони й не завважили появи непохованого президента, а той грюкнув кулаком об стіл і гукнув: “ага!” - і цього було досить, бо коли він прийняв руку, всі вже розбіглися, охоплені панікою, і в спорожнілій кімнаті зосталися тільки переповнені попільнички, чашечки з кавою, перекинуті стільці “та мій вірний друг генерал Родріго де Агіляр” у польовій формі, плюгавий, незворушний, він розганяв дим своєю єдиною рукою, даючи знак: “лягайте, мій генерале, зараз почнеться!” - і вони обидва впали на підлогу тої миті, коли перед палацом розпочалося шрапнельне тріумфування смерті, криваве свято президентської охорони, яка - “залюбки, мій генерале, це велика честь!” - виконала його лютий наказ, щоб ніхто не втік живим із цього збіговиська зрадників: тих, котрі намагалися втекти через головну браму, косили кулеметними чергами, тих, що спускалися з вікон, збивали, наче птахів, тих, кому щастило вислизнути з оточення й сховатися в сусідніх будинках, розносили на шматочки гранатами, а поранених добивали згідно президентської настанови, що кожен уцілілий - де на все життя найлютіший ворог вітчизни; тим часом він усе ще лежав долілиць на підлозі поруч із генералом Родріго де Агіляром під градом скла та штукатурки, який сипався з вікон після вибуху, та бурмотів безперестану, мовби повторюючи молитву: “готово, друже, готово, та й край, віднині я правитиму сам, без цих собак, які знай брешуть на мене, завтра вранці ми побачимо, що годяще, а що негодяще в цьому бедламі, як не буде на чому сісти, купимо шість найдешевших табуреток, та ще купимо циновок, щоб позатуляти дірки, іще дві-три дрібнички, та й годі, ні тарілок, ні ложок не треба - я принесу з казарм, бо тепер у мене не буде ні рядових, ні офіцерів, хай їм чорт, вони здатні тільки молоком обпиватися, а як почнеться веремія, то, сам бачиш, плюють на руку, яка їх годує; я залишу тільки свою охорону, - це люди щирі й хоробрі, - і не призначатиму кабінету міністрів, ну їх до біса, єдиний, без кого в житті не обійдешся, - це один порядний міністр охорони здоров’я та, про всяк випадок, ще хтось із добрим почерком, щоб міг писати все, що треба; отож можна буде віддати в оренду міністерства й казарми, аби мати чим платити слугам, бо тут бракує не людей, а грошей; треба найняти двох путящих служниць - хай одна прибирає та куховарить, а друга пратиме й прасуватиме, а корів і птахів, якщо будуть, доглядатиму я сам, і щоб більше тут мені не тинялося ніяких шльондр по нужниках, ніяких прокажених у казармі, ні докторів наук, які все знають, ні мудрих політиків, які все бачать, бо врешті-решт це ж президентський дім, а не бордель негритянський, - Патрісіо Арагонес казав, ніби так говорили ті грінго, - мені й себе самого отак-о вистачить, щоб правити й далі, аж поки знову не пролетить комета, - і не один раз, а ще разів з десять, бо як на мене, то я не збираюся більше вмирати, дідька лисого, хай собі вмирає, хто хоче”, - говорив він безперестану, ні на мить не задумуючись, ніби читав напам’ять: він знав ще з часів війни, що коли міркуєш уголос, то не так страшно вибухів, од яких здригається увесь палац; отож він складав плани на завтрашній ранок і на століття, яке почалося з того вечора, - аж поки на вулиці не пролунав останній постріл, який добив останню жертву, і генерал Родріго де Агіляр поповзом дістався до вікна й наказав розшукати фургони для сміття, щоб повивозити мертвих, а тоді вийшов з кімнати, кажучи: “на добраніч, мій генерале!” “на добраніч, друже, щиро дякую!” - відповів він, лежачи долілиць на могильному мармурі урядової зали, і, підклавши під голову правицю замість подушки, одразу ж заснув, самотніший, ніж будь-коли, заколисаний шерехом зливи жовтого листя його сумної, довічної осені, яка почалася цієї ночі серед теплих ще тіл та калюж, у яких червонів місяць після бійні. Йому не довелося виконувати жодного з своїх намірів, бо армія розпалася сама, рядові розбіглися, а тих небагатьох офіцерів, котрі до останнього часу чинили опір у казармах столиці та ще в шістьох гарнізонах країни, ліквідувала президентська охорона, якій допомагали цивільні добровольці; уцілілих міністрів наступного ж ранку було вислано, залишилися тільки двоє найвідданіших, - до того ж перший був його особистим лікарем, а другий - найліпшим каліграфом країни; йому не довелося звертатися по допомогу до іноземних урядів, бо державна скарбниця переповнилася обручками та золотими діадемами, що їх зібрали патріоти, на яких ніхто й не сподівався; не довелося ji купувати циновки та найдешевші табуретки замість викинутих у вікна меблів, бо, перш ніж країну нарешті втихомирили, конференц-зал було реставровано, і тепер він став ще розкішніший,
1 ... 7 8 9 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Осінь патріарха», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Осінь патріарха"