Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

 — Невже це, як на тебе, так жахливо? — спитала вона просто.

 — Не знаю. Мені здавалося, це принизливо — жити з людиною, якої не кохаєш. Але тепер… твоя воля!

 — Невже це гірше, ніж коли жінка, котра знов хоче вийти заміж, але раніше, ніж за три місяці після розлучення, за чинними державним законами має пройти офіційний гінекологічний огляд, щоб з’ясувати, чи вона не вагітна, й визначити права спадкоємців? І таке є, я сама читала! — Захищаючись, Аґата так розгнівалася, що чоло її, здавалось, округлилось, а поміж бровами згори вниз знов залягла складочка. — І, коли потрібно, крізь це проходить кожна! — зневажливо додала вона.

 — Я з тобою не сперечатимусь, — відказав Ульріх. — Усе, що відбувається — коли до цього й справді доходить, — минає, як дощова чи сонячна погода. Мабуть, ти багато розважливіша, ніж я, якщо вважаєш це природним. Але чоловіча природа неприродна, вона змінює природу й тому іноді буває божевільна.

Його усмішка благала дружби, а очі його бачили, яке юне в неї обличчя. Коли воно збуджувалося, зморщечок на ньому майже не було, й від того, що за ним діялося, воно, напружуючись, ставало ще більш гладеньким, як ото рукавичка, в якій рука стискається в кулак.

 — Я ніколи не замислювалася над цим так узагальнено, — нарешті відповіла Аґата. — Але після того, як я послухала тебе, мені знову здається, що я жила страшенно неправедно!

 — Причина всього лише в тому, — жартома визнав, своєю чергою, і власну провину брат, — що ти, так багато розповівши мені з доброї волі, не сказала, однак, головного. Як мені знайти слушну відповідь, коли ти нічого не довіряєш мені про того чоловіка, задля якого нарешті все ж таки кидаєш Гаґауера?!

Аґата поглянула на нього, ніби маленька дівчинка чи ніби школярка, яку образив учитель.

 — Невже ж конче має бути чоловік?! Хіба так не може вийти само собою? Чи я зробила щось погане, що втекла від нього без коханця? Я, мабуть, покривила б перед тобою душею, якби сказала, що коханця ніколи не мала; ні, такою смішною я теж не хочу бути. Але тепер коханця в мене немає, і я на тебе образилася б, якби ти вважав, що мені, аби піти від Гаґауера, неодмінно потрібен коханець!

Братові не лишалося нічого іншого, як запевнити Аґату, що жагучі в почуттях жінки втікають від своїх чоловіків і без коханців і що такий вчинок, на його думку, гідний навіть більшої поваги. Чай, за яким вони зустрілися, перейшов у ранню й безладну вечерю; таке побажання висловив Ульріх, тому що він дуже стомився й хотів лягти якомога раніше, щоб виспатися до другого дня, який обіцяв бути дуже клопітним. Перше ніж розійтися, вони припалили по сиґареті, а Ульріх усе ще не міг зрозуміти сестру. Ні від емансипованости, ні від богемности в ній нічого не було, хоч вона так і сиділа в тих широких штанях, у яких зустріла свого невідомого брата. Скоріше вже щось гермафродитне, принаймні так йому здавалося тепер; коли вона, розмовляючи, рухалася, її легенький чоловічий костюм напівпрозоро, ніби водяне дзеркало, натякав на сховані під ним ніжні форми, а її ноги почувалися вільно й незалежно поряд із гарними, по-жіночому підшпиленими косами. Але насамперед таке подвійне враження все ще створювало обличчя, в якому крилася бездонна глибина жіночих чар, але чар якихось неначе втятих, неначе недомовлених, і суті їхньої Ульріх розгадати не міг.

І те, що він так мало про неї знав і так довірливо з нею сидів, хоча й зовсім інакше, ніж із жінкою, яка бачила б у ньому чоловіка, — все це було чимось дуже приємним, надто коли зважити на втому, яка вже почала його долати.

«Від учора багато що змінилося!» — подумав Ульріх.

З удячности за це він спробував на прощання сказати Аґаті кілька по-братському щирих слів, та, позаяк говорити їх він не звик, на думку йому так нічого й не спало. Тому він просто обійняв її й поцілував.

3. Ранок у жалобному будинку

Другого дня Ульріх прокинувся рано й так легко вислизнув зі сну, як ото рибина вистрибує з води; йому нічого не снилося, він добре виспався, і втому минулого дня як рукою зняло. У пошуках сніданку Ульріх обійшов будинок. Жалоба тут ще не набрала сили, й лише її дух сповнював усі кімнати. Це нагадало йому крамницю, яка рано-вранці повідчиняла свої віконниці, коли на вулиці ще ні душі. Потім він дістав з валізи свою наукову працю й вирушив з нею до батькового кабінету. У грубі топилося, й коли Ульріх сів тут, кімната видалася йому людянішою, ніж напередодні ввечері. Хоч обставляв її розум педантичний, який зважував усі «за» і «проти» й навіть симетрично, один навпроти одного, порозставляв на рівні книжкових полиць гіпсові бюсти, багато покинутих дрібних особистих речей — олівці, монокль, термометр, розгорнена книжка, коробочки з перами тощо — все ж таки надавали кабінету зворушливої пустки в щойно полишеній оселі. Ульріх сидів серед усього цього хоч і поблизу вікна, однак за письмовим столом, що в цій кімнаті справляв враження органу в церкві, й відчував дивну стомленість волі. На стінах висіли портрети його предків, і частина меблів лишилася ще від їхніх часів; той, хто тут недавно мешкав, із шкаралуп їхнього життя зліпив яйце власного життя. І ось він помер, а речі його й досі стояли й лежали тут — так різко окреслені, немовби їх з цього простору вже випиляли, але лад, здавалося, ось-ось розкришиться, розпадеться й почне слугувати спадкоємцеві; відчувалося, що більша живучість речей уже ледь помітно пробивається з-під їхньої жалобної личини.

У такому настрої Ульріх розгорнув свою працю, перервану багато тижнів і навіть місяців тому, й погляд його відразу впав на те місце з гідрофізичними рівняннями, далі якого він не посунувся. Він невиразно пригадав, що тоді саме замислився був про Кларису, коли на прикладі трьох головних станів води спробував показати нові можливості математики, а Клариса відвернула його увагу. Але часом пам’ять відновлює не слово, а атмосферу, в якій його мовлено, й Ульріхові раптом спало на думку: «Вуглець.» І в нього немовби на голому місці виникло враження, що він посунувся б уперед, коли б тепер лишень знаття, у скількох