Читати книгу - "Людина без властивостей. Том III"

станах існує вуглець; але він цього так і не пригадав, а натомість подумав: «Людина існує у двох станах. Як чоловік і як жінка». Міркував він про це досить довго, немовби застигнувши від подиву, так ніби це якесь надзвичайне відкриття — що людина живе у двох різних усталених станах. Але за цим застоєм у його мисленні крилося явище інше. Адже можна бути жорстоким, себелюбним, цілеспрямованим, неначе зверненим назовні, і можна раптом, лишаючись тим самим Ульріхом таким і таким, відчути себе й зовсім іншим, зануреним у себе, таким собі жертовно-щасливим альтруїстичним створінням у невимовно чутливому й певною мірою навіть якомусь жертовному стані всього навколишнього. І він спитав у себе: «Скільки часу минуло відтоді, коли я відчував це востаннє?» На його подив, виявилося, що навряд чи й більше доби. Довколишня тиша діяла на Ульріха підбадьорливо, і стан, що оце йому пригадався, не видався таким незвичайним, яким видавався завжди. «Адже всі ми — організми, — міркував він, заспокоївшись, — які в цьому непривітному світі мусять з усіх сил, пожадливо боротися одне проти одного. Але кожне з нас разом зі своїми ворогами й жертвами — все ж таки й частинка і дитя цього світу; і кожне із нас, можливо, не так уже й геть відірване від тих ворогів та жертв і самостійне, як ми це собі уявляємо». А коли так, то, як йому здавалося, не було нічого незбагненного в тому, що над світом іноді здіймається передчуття єдности й любови, така собі майже певність, що за звичайних умов нагальні життєві потреби дають змогу пізнати лише половину всіх взаємозв’язків живих істот. У цьому не було геть нічого образливого для людини, яка звикла мислити математично-природничо-науковими категоріями й любить точність. Ульріхові це навіть нагадало працю одного психолога, з яким він був знайомий особисто: в ній ішлося про те, що є дві великі, протилежні одна одній групи уявлень, одна з яких ґрунтується на тому, що суб’єкт завжди охоплений змістом переживань і вражень, друга — що суб’єкт охоплює цей зміст сам; автор висловлював переконання, що таке «перебування в всередині чогось» і «споглядання ззовні», «увігнутість» і «випуклість» сприйняття, «просторовість» і «уречевлення», «проникність» і «споглядальність» трапляються і в стількох інших протилежностях переживань і вражень та їхніх мовних образах, що за всім цим вочевидь угадується споконвічна двоїстість людського сприйняття. Праця та стала наслідком серйозних, об’єктивних досліджень, вона була з тих, котрі на крилах уяви випереджають час і своїм народженням завдячують імпульсу, що виникає за межами щоденної наукової діяльности; однак вона твердо дотримувалася певних засад і підводила до вельми вірогідних висновків, які вказували на сховану за туманом давнини єдність сприйняття, з хаотично розкиданих руїн якої — принаймні так тепер припускав Ульріх — врешті й постав нинішній погляд, що невиразно зводиться до протилежности чоловічого й жіночого способів сприйняття і таємниче затуманений давніми мріями.

У цьому місці Ульріх спробував застрахуватися — точнісінько, як ото альпініст на небезпечному спуску з гори користується мотузкою й скельними гаками, — і почав розмірковувати далі.

«У давніх, нам уже майже не зрозумілих, темних філософських ученнях ідеться про чоловіче й жіноче «начало»!» — подумав він.

«Богині, що існували в прадавніх релігіях поряд із богами, для нашого сприйняття насправді вже недосяжні, — міркував він. — Для нас будь-які взаємини з тими жінками надлюдської сили були б мазохізмом!»

«Але природа, — розмірковував він далі, — наділяє чоловіка пипками, а жінку — рудиментом чоловічого статевого органу, з чого, однак, не випливає, що наші предки були гермафродити. Не були вони такі, отже, і з погляду психіки. У такому разі можливість подвійного бачення — такого, що дає, й такого, що бере, — колись була прийнята, очевидно, ззовні, як подвійне обличчя природи, й усе те, мабуть, багато давніше, ніж різниця статей, які згодом у все це вбирали свою душу.»

Отак Ульріх міркував і доміркувався до того, що йому пригадався один випадок з дитинства, і це відвернуло його увагу від роздумів, бо пригадувати — а цього не траплялося з ним уже давно, — він любив. Але спершу слід зауважити, що батько його колись мав звичку їздити верхи й держав коней, про що й нині ще свідчила порожня конюшня під парковим муром (вона перша впала Ульріхові в око, коли він приїхав). То була, мабуть, єдина аристократична звичка, яку дозволив собі батько, захоплюючись своїми друзями-поміщиками; Ульріх був тоді ще малим хлопчиком, і та майже неозорість, принаймні та неомірність, що нею високе, м’язисте коняче тіло викликає захват у дитини, тепер знов постала в його уяві казково-моторошною горою, вкритою шерстяною порістю, якою тремтіння пробігало, наче хвилі вітру. Це був, усвідомив Ульріх, один із тих спогадів, які віддають блиском через неспроможність дитини здійснити свої бажання; але слова ці промовляють небагато порівняно з просто-таки неземною величчю цього або того, іншого, блиску, не менш дивовижного, до якого малий Ульріх доторкнувся пальчиками трохи згодом, коли шукав першого. Бо в той час розклеєні в місті афіші сповіщали про приїзд цирку, і на них можна було побачити не лише коней, а й левів, тигрів, а також великих, чудових собак, які жили в дружбі з рештою тварин, і він уже багато разів розглядав ті афіші, перше ніж йому пощастило роздобути один із таких строкатих плакатів і, вирізавши зображення тварин, закріпити їх на невеличких дерев’яних підпорах. Але те, що сталося потім, можна порівняти лише зі спрагою, яку, хоч би скільки ти пив, погамувати однаково не можна; він цілими тижнями не влягався, а тільки поглиблювався — отой безперервний потяг перейти в ці створіння, якими він тепер захоплювався, мов невимовно ощасливлена самотня дитина, і які він, дивлячись на них, уявляє своєю власністю настільки виразно, наскільки відчував, що тут бракує чогось завершального, чогось такого, чого нічим не заміниш, і саме тому його жадання набуло незмірної сили, яка осявала й пронизувала все тіло. Але разом із цим навдивовижу безмежним спогадом тепер цілком природно із забуття виринуло й одне, тільки трохи пізніше, враження тієї самої юної пори і, попри свою дитячу невпевненість, цілком заволоділо великим тілом, що оце марило з розплющеними очима. То була дівчинка, яка мала лише дві властивості: одна — це належати йому, а друга — його бійки за неї з рештою хлопчиків. І реальні з цих двох властивостей були тільки бійки, бо ніякої дівчинки насправді не було. Дивна пора, коли він, мов мандрівний лицар,