Книги Українською Мовою » 💛 Публіцистика » Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь 📚 - Українською

Читати книгу - "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"

218
0
28.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь" автора Лідія Віріна. Жанр книги: 💛 Публіцистика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 45
Перейти на сторінку:
повернувся в рідне село

і був обраний головою сільради в Дитятках. Тепер там — кордон, КПП до тридцятикілометрової зони навколо ЧАЕС.

Напередодні Великої Вітчизняної війни батько був

рекомендований до льотної школи. В 1941 році пішов на фронт і

не повернувся, Був хорошим батьком, чоловіком, мені здається, для онуків гарним був би дідусем. Моя мати, Єфросинія

Данилівна, народилася в селі Горностайполі в 1907 році, народила і виховала чотирьох дітей. Діти: Петро, 1931 року народження,

Марія, 1933-го,

Я, 1936-го,

Софія, 1938-го.

Батько на фронті, ми — на окупованій території. Мати мала

прогодувати нас, чотирьох дітей, і не потрапити до рук

поліцаїв. Ховалася по селах, у знайомих, у родичів, щоночі

приносила їжу нам, дітям. Щоночі, в спеку і в холод. Ми тоді

вижили. Тепер нас живе троє. Марія померла в 1949 році, до

того весь час хворіла після тортурів, яких зазнала під час

війни. В німецькій комендатурі її допитували, дізнавалися, де

батько, голова сільради, де мати — дружина комуніста. Від

дев’ятирічної Марії чули одну відповідь: «Не знаю». Тільки так

відповідала із сльозами, тоненьким дитячим голоском.

Після війни ми хто до школи, хто на роботу, а хто після

школи, на літніх канікулах, в чередники. Старший брат пішов до

армії, за ним пішов служити я. Соня вчиться в медичному

училищі. Мати працює на чавунно-ливарному заводі.

Служив я в десантних військах. Повернувся і пішов у

будівельники. Працював муляром на посаді бригадира. Ми

будували школи, корівники в Чорнобильському районі. В колгоспі

«Дружба» в 1961 році я познайомився з Наталкою, студенткою

першого курсу Чорнобильського медучилища. Прийшла проситися на

роботу на час літніх канікул. їх було троє дівчат. Маленькі, тендітні. Подивився я на них і подумав: «Дівчата скромно

одягнені, ситцеві сукенки на вас, простенькі хусточки. Таке ж

простеньке і взуття». Порадилися з виконробом і зарахували

студенток на роботу: молодіжний об’єкт, розчинний вузол.

Ознайомили з технікою безпеки. Вони почали працювати. Спочатку

були мозолики — навіть не допомагали спецрукавиці.

Призвичаїлися і стали працювати не гірше загартованих

будівельників. Після робочого дня питаю дівчат: «Працювати

важко?» — «Що ви, навіть легше, ніж учитись». Сподобалася мені

Наталка. Мені тоді вже стукнув двадцять четвертий. Запросив її

в кіно. Погодилася. Так ми і ходили в кіно аж до осені. Восени

справили весілля.

Наталка здалася мені наймилішою і найдобрішою від усіх на

світі.

Народився у нас син. Назвали Володею. Жили ми тоді у

Наталчиної матері. Вона допомагала доглядати Володю до

ясельної групи. Потім Володю віддали до дитячого садка. Він

зростав слухняним...».

Санчата мчать з крижаної гори, аж перехоплює подих. Дітлахи

зчепили п’ять-шість санчат, вийшов санний поїзд. Скочувати

вниз його легше, догори тягти важкувато. Володику Правику все

хотілося мерщій схопити мотузку і витягти всі санки самому.

Борсається в снігу, ковзає на льоду, всі в сніжки граються, він «буксує» десь посеред гори. Мотузки не кидає, на допомогу

не кличе. Валентина Іванівна, вихователька, підбіжить, схопить

і собі мотузку: «Треба разом, Володику! Самотужки не

витягнеш!» Хлопчик дивиться провинно, тягне санчата щодуху...

«В Чорнобилі було п’ять дитсадків. Наш називався дитячим

садком № 2. Володик Правик прийшов до моєї групи в п’ять

років. Це був спокійний хлопчик, невисокий, але міцний. Як і

всі діти, любив гратися в рухливі ігри, в м’яч. Інколи грав з

дівчатами в класи, стрибав з ними через скакалку.

І все ж у його вдачі була якась особливість. Був Володик

дуже старанним. Любив чергувати: накривати на стіл (це завжди

робили діти), дуже охоче допомагав нянечці прибрати іграшки, поставити, застелити ліжка. Все робив акуратно і завжди легко.

На навчанні рідко доводилось робити зауваження цій дитині.

Якщо інколи таке траплялося, було видно, як він переживає.

Коли приходив час творчих ігор, навколо Володика юрмилися

хлопчики.

Підійдеш до їхньої групи, спитаєш:

— Хлопчики, хто ви?

— Льотчики! — кричать хором.

То вони були водіями, капітанами, космонавтами».

Із спогаду В. І. Мисковець,

виховательки дитячого садка.

— Ми льотчики! — у Володі Правика це виходило найголосніше.

Літаки з дощечок, паперу він споруджував краще від інших.

Гриць, наймолодший брат Наталі Правик, учився на той час у

льотному училищі. Коли Володя народився, Грицькові було

п’ятнадцять. Допомагав доглядати небожа.

Жили всі разом, Павло Панасович часто розповідав про

повітряні десанти, здавалося, і на Грицька, і на малого

Володика це справило враження. В усякому разі Грицько обрав

для себе «небесну професію», а Володик не міг дочекатися його

приїздів додому.

Зате який щасливий був хлопчик, коли Гриць, уже лейтенант, вперше після випуску з училища приїхав до Чорнобиля! Стрибає

Володик навколо молодого дядька, горнеться до нього, в очах —

палка відданість. А вже як дозволить Гриць небожу надягти

свого кашкета, почепити через плече планшет, як підкине його

до стелі, то здається хлопчикові, що він насправді злетів до

неба. І так хочеться, щоб бачили його всі сусідські діти, щоб

увесь клас його зараз бачив!

Перший «А» Чорнобильської першої української середньої

школи... Сорока чотирьом його учням випало стати «матеріалом

експерименту». Тоді саме запровадили нову програму для

початкових класів, із застосуванням алгебри, синтаксичним

розбором речень.

«Аж синіми стали мої дітки від утоми. Найгірша втома, коли

дитячий розум напружується, перенапружується, і все марно.

Цифри вони зрозуміли, в кінці задачки виходить правильна сума.

З формулами—безвихідь, іксів, ігреків не сприймають. Сідаю

поруч з ними за парти, пояснюю, розтлумачую. Сама майже плачу, бо не під силу такий перехід дітям, вже й на цифри вони

дивляться з острахом.

З сорока чотирьох учнів лише одинадцять якось встигають.

Володик Правик належить до них. Хоч теж втомлюється, але не

кидає задачки. Шкода мені його. З усіх Володик був найменший.

Підійду, підказую, щоб уже не мучився з тими формулами. Ні, він під диктовку не пише. Очі стають ще ширшими, силкуються

зрозуміти. Голівку знову схилив, самі вуха над партою

стирчать.

Діти в молодших класах часто шукають дружби з сильними, шукають покровителів. А Володик товаришував із таким хлопчиком

у класі, який дуже уповільнено, з найбільшими внутрішніми

перешкодами, засвоював знання. Товаришував по-справжньому, без

зверхності. Золота дитина. Але мені здається, що Володику

самому не раз у школі самотньо було».

Із розповіді Н. Д. Гаркун,

вчительки молодших класів чорнобильської

СШ № 1.

Кому в галасливій учнівській юрмі перепадає найбільше

стусанів під час перерви? Звичайно, тим, хто найменший на

зріст. Попервах нелегко-таки було Володику. Хтось обов’язково

штовхне, хтось за курточку смикне. Він

1 ... 6 7 8 ... 45
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Тієї вогняної ночі: Чорнобильська сповідь"