Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

Був вечір. Тітка його гукнула, перед ним стояв чоловік у цивільному, який показав йому посвідчення залізничної міліції. Леонід мав пройти з ним до відділення. Там він зачекав, поки його запросили до капітана Кірповського.

Це був сорокарічний чоловік з міцною масивною головою, з лисим, гладким черепом, з виголеним аж до синяви квадратним підборіддям. Очі, які дивилися спокійно, пильно, без тіні цікавості, немов уже бачили все. Це був чоловік... чоловік, якому боязко було довіритися. Але раз уже довірився, а, очевидно, рано чи пізно це траплялося з кожним, то залишалося сумніватися, чи вчинив правильно. Можливо, йому довірялися зі страху, з надією на те, що він виявить доброзичливість.

Звичайно, тоді такі думки йому до голови не приходили. Він був трошки переляканий, не дуже, так собі, його лякало те невідоме, яке нависло над ним. Можливо, той штраф, який поставив би в скрутне становище його та батьків, якщо не спроможні будуть його оплатити. Можливо, його навіть і виключать з вузу. Разом з тим він не міг повірити, що через таку дрібницю, що її роблять багато хто, таке можливе взагалі. Допікала його ще прикрість через той переполох — забрати його, неначе скоїв бозна-що.

Кірповському він не був рівня. Допити... а що він знав про допити? Що роблять школярі і студенти, коли їх запитують? Намагаються відповісти якомога краще, щоб показати, що вивчили і засвоїли матеріал. Дають відповіді, які задовольнили б екзаменатора. Двох балів він не добрав свого часу, коли поступав на медичний факультет. Мова вже не йшла про якісь помилки, коли б він одну чи дві відповіді сформулював більш чітко, то пройшов би, і то при конкурсі тридцять чоловік на місце. Якраз стільки забракло, щоб пройти на медицину. Ось як важливо дати грунтовну відповідь.

Він сидів проти Кірповського, як сама невинність, давав відповіді, які мали засвідчити, що він щирий молодий радянський громадянин, який жалкує, що так учинив, що вчинив це насправді вимушено, не усвідомлюючи серйозності. Що тут казати? Дев'ятнадцятирічний юнак проти досвідченого співробітника органів. Кірповський продовжував курити, спокійно й уміло ставив свої запитання, роблячи нотатки. А він розповідав про те, як воно там у них удома, чим займається батько, що має ще двох сестер, що вивчає хімію в педінституті, що вже на третьому курсі, що мріє стати вчителем і скільки грошей йому дають з дому. Скільки разів проїхав зайцем. Повністю брехати він не осмілився, так само як і сказати всю правду.

Тепер, згодом, він уже розумів, що ті запитання і відповіді переслідували зовсім іншу мету, ніж вимагала формальність, і що Кірповського не цікавила така дурниця, як штраф залізниці за несплату проїзду, що він промацував його сильні та слабкі сторони, випробовував, чи спроможний він чинити опір, вивчав його інтелект та самовладання і, окрім того, плекав у ньому стан залежності, який викликав тривогу, ляк і разом з тим спонукав довіритися, а не боятися.

Коли розмова закінчилася, а тривала вона недовго, заледве півгодини, він так і не збагнув у чому річ, і неспокій огорнув його, як ніколи перед тим. І це входило у гру. Не можна було сказати, що Кірповський був щирим або нещирим. Це був чоловік, якого Леонід так і не розкусив, принаймні не дев'ятнадцятирічний Леонід — доросла дитина, яка не зрозуміла, що тепер дні юності минулися назавжди.

Він дасть ще про себе знати, заявив Кірповський.

Він подумав — повідомленням про штраф або повісткою. Та через декілька днів за ним прийшов той самий міліціонер.

— Чортибатька-що! — пробурмотів дядько Марко, який саме був удома. — Таку бучу зчинили через таку дурницю?

— Я теж гублюся в здогадках, — тихенько відповів він, боячись, що міліціонер у коридорі його почує.

Справді, і чого вони від нього хочуть? Якщо зчиняти таку тяганину через усякого зайця, то доведеться їм усю Червону армію ввести до складу залізничної міліції. Такий простакуватий, він тоді ще вірив, що має справу з залізничною міліцією.

Капітан Кірповський виглядав грізнішим, ніж минулого разу, залишаючись таким же холодним, діловим — проте за цією байдужістю відчувався рішучий осуд, тож хлопець перелякався дужче, ніж минулого разу, і дужче прагнув примирення і довіри.

— Я отримав про тебе детальну інформацію, — почав Кірповський і постукав пальцем по справі, яка лежала перед ним.

Справа? Завели цілу справу через таке незначне порушення?

— Твої справи кепські!

Капітан глибоко затягнувся цигаркою, неквапно випустив густу хмару диму, яка, здавалося, привертала його увагу більше, ніж сам Леонід.

Бога ради, що він має на увазі?

Вони замовкли, аж поки хлопець — його губи раптом геть пересохли — отямився і запитав:

— Що...що ви маєте на увазі?

Тоді Кірповський подивився на нього холодними, бездушними очима ката.

— Бусівка! Осередок опору. Сім'я Свободи...? Націоналісти найневиправнішого гатунку!

Його наче струмом ударило. І враз охопило глибоке почуття безпорадності. Ось воно що. Боже, Боже!

— Володимир Свобода, — зачитав Кірповський. — Це твій батько, чи не так? Вже в 1934 році заарештований польською поліцією у підозрі за націоналістичну пропаганду. У 1938 році ув'язнений в польський концтабір Береза Картузька за підривну діяльність. Підозрюється у колаборації з фашистами...

Леонід похитав головою. Це неправда! Його батько був антифашистом з самого початку, а його рідний брат, вуйко Василь, були фашистами... Але ці звинувачення... звалили його немов удар. Він відчув себе як на рингу, його атакували, і він не знав, як захищатися, супротивник накинувся на нього, добиває його, йому захопило дух, сили покинули його, і ноги підломилися.

— ...виступав таємно проти колективізації. Підтримує контакти з бандитами, які переховуються в околицях Бусівки. Існує підозра, що у листопаді минулого року декілька тижнів переховував пораненого ад'ютанта так званого генерала Тараса Чупринки і допоміг останньому втекти. Підозрюється і в тому, що...

Слів він уже майже не чув. Він згадав той мішок, який приготував батько, мішок з