Читати книгу - "Замах (Щось краще за смерть)"

— Катерина і Мар'яна Свобода. Це твої сестри, чи не так? Виступають зв'язковими для повстанців і допомагають їм харчами. Мар'яна Свобода під час останньої чистки у лютому зникла на декілька днів з Бусівки. Підозрюється в тому, що попередила бандитів про прибуття до району загонів міліції та спеціального загону. Мар'яна Свобода теж... Що таке? Тобі недобре?

Вони знали все, геть усе! Вже давно, вже дуже давно він мав відчуття, що те, що вони робили в Бусівці і по всій Західній Україні, є абсолютно безглуздим, таким собі дитячим хрестовим походом, катастрофічний кінець якого не за горами. І раптом він ніби насправді побачив їх маленькими дітьми — батька, матір, Катерину і Мар'яну, Ростислава і Дмитра, — маленькими дітьми, що бавляться біля підніжжя пагорба, завзято і поважно, геть захоплені своєю простодушною грою. І він бачить те, чого вони собі не були свідомі. Пагорб розриває тріщина, дерева похилились, грунт почав зсуватися і ось-ось розчавить їх, змете їх, немов ніколи їх і не було. Діти, легковірні діти! Вони ж бачили, як не одного забирали, вони все приготували, навіть мішок із сухарями, які час від часу міняли. Все на той випадок, коли за ними прийдуть, чи вдень, чи вночі, проте потайки надіялись, що їх це мине.

Їх охопив неспокій тоді, коли наважилися переховувати пораненого, а коли тому стало краще, то переправили його у безпечніше місце і подумали тоді, що все минулося. Але все тут є, все у цій справі! Можливо, органи довідались про це згодом, але їм це було відомо, або вони про все здогадувались. Вони багато чого знали про батька, Катерину і Мар'яну, а те, чого не знали, про те могли здогадуватись. Та найстрашнішим для Леоніда було те, що вони все знали і не вжили жодних заходів, не кинулись до своїх автомашин і не помчали до Бусівки, не схопили слухавку, щоб віддати наказ про арешт, а продовжували спокійно і пильно сидіти за своїми столами, як ті павуки у павутинні, як ті коти перед мишиними норами. І це зайвий раз справило разюче враження, посвідчило, що опір безглуздий.

Тепер, уже згодом, він розумів, що все було зовсім не так. Єдине, що Кірповський при першій зустрічі про нього знав чи, може, здогадувався, — це те, що вони, як майже всі місцеві люди, могли бути націоналістами. І вже лише тому він вважав за доцільне взятися за справу залізничної міліції, і головне, про що він захотів дізнатися під час попередньої розмови, було те, чи з Леонідом узагалі можна мати справу, чи вдасться зіграти на його почуттях, викликати на розмову. Щойно тоді вони завели справу, тому що Кірповський вирішив, що Леонід надається до тиску. Лише з часом він зрозумів, що саме Кірповський безпомилково у ньому такого знайшов. Ніби прочитав це у характеристиці на себе для службового користування, яка його і прирекла: «міцно прив'язаний до родини, проте в їхні ідеали вже не вірить».

Він і не міг у них вірити. Найперші, свідомі спогади були про те, як побили батька. За віру, за ілюзії. За них б'ють, кидають до в'язниці і вбивають. Через них на все життя залишаються злидарями, розтринькуючи свої сили, помисли і талант на справу, що приречена. Через них билися поляки з українцями, поки не знищили і тих, і тих. Вони мріяли, щоб німці перемогли росіян, щоб врешті зазнати поразки на Заході, як це було під час першої світової, з тією різницею, що на цей раз Україна здобуде в цій війні незалежність. Щоб після сотні років ярма під росіянами та австрійцями, поляками та угорцями, після стількох повстань та поразок нарешті стати вільними, як це вдалося полякам та фінам, естонцям, латишам та литовцям під час минулої війни. Їхня Україна стане однією з наймогутніших і найбагатших країн Європи, і хоч була вона злиденна, але залишалася єдиною об'єднаною їхньою любов'ю. За ідеали гинули десятки тисяч, за них потрапляли до концтаборів, за них вмирали в камерах для допитів та йшли на розстріл, як і мільйони їхніх попередників. І вони співали «Ще не вмерла Україна» та партизанський гімн. Нескінченними були колони рабів, яких гнали на Захід, геть від рідної України, нескінченними були колони ув'язнених і депортованих, яких гнали на Схід, до Сибіру, до Казахстану, геть від рідної України... А вони все співали «Ще не вмерла Україна». Але вони погинули. А Леонід хотів жити. Він хотів вивчитися і дістати роботу. Хіба це багато? Жити в спокої, читати книжки, слухати музику, ходити до театру? Мати пристойний костюм, а коли одружиться — кімнатку, в якій можна було б жити без мішка сухарів напоготові. Поживно харчуватися, ходити в кіно, а вночі спокійно спати без страху. Хіба це багато? Він про це ніколи нікому не говорив. А навіщо? Де і так зрозуміло. Вдома вони вірили в свою Україну, як вірили в Господа. Ні в те, ні в друге він не вірив, вже з середньої школи не вірив. Говорити про це було безглуздо. Сказати, що він накинувся безоглядно на шию новій вірі, було б не правда. На думці він мав своє. Та треба зізнатися, що стара віра в ньому була вже підірвана. Якраз Кірповський це зрозумів і почав на цьому грати. Зненацька стати перед фактом погибелі — це шок для дев'ятнадцятирічного хлопця. Стати свідком руйнації майбутнього, як свого, так і рідних, досить жорстоко, до того ж і це переконання в тому, що опиратися надаремно, не має сенсу. І він спробував урятувати те, що ще можна було врятувати, але всі його спроби виявилися марними. Наостанку Кірповський сказав, що є лише один шанс врятувати себе та родину. Йому дали на вибір: або співпраця і спокійно продовжувати навчання і таким чином оберегти рідних, або — до в'язниці, а батька, матір, Катерину і Мар'яну на Сибір. Все залежить тепер тільки від нього і тільки від нього. Йому дали цей шанс, ніби якусь велику ласку, яку слід розцінити як поступку його впертій вдачі. Все тепер залежало від нього, він повинен прийняти рішення. А йому було дев'ятнадцять — цьому