Читати книгу - "Наслідування Христа"

Багато людей старається втекти від спокус, та вони ще тяжче впадають у них.

Самою втечею ми не можемо їх побороти, але завдяки терпеливості і правдивій покорі стаємо сильніші від усіх наших ворогів.

Хто тільки поверхово ухиляється від спокус, а не видирає їх з корінням, той небагато встигне; навпаки, вони ще скоріше повернуться до нього і він ще гірше почуватиметься.

Поволі, терпеливістю та витривалістю, з Божою поміччю легше їх побореш, аніж завзятістю або ж нагальністю.

У спокусах частіше радься з кимось і не поводься прикро з тим, хто терпить спокусу, але дай йому таку втіху, якої б ти для себе бажав.

Початок усіх нещасних спокус — це несталість духа і слабке уповання на Бога.

Так, як хвилі на всі боки кидають корабель без керма, подібно й на хитку людину, яка не дотримує своєї постанови, нападають усякі спокуси.

Вогонь сталить залізо, а спокуса — праведного чоловіка.

Ми самі інколи не знаємо, на що ми здатні, але спокуса показує нам, які ми.

Однак треба пильнуватися передусім на самому початку спокуси; бо тоді легше побороти ворога, коли не допустиш його до дверей серця, і як тільки почне стукати ще перед порогом, стань проти нього кам'яною стіною.

Тому один поет[1] сказав:

«Опір став з початку; запізно про ліки гадати, як недуга сильна тому, що довго тяглась».

Бо спочатку приходить на ум тільки думка, потім живий образ, опісля вподобання і грішне бажання, а під кінець згода волі.

Так помалу лукавий ворог цілий влазить, якщо від початку йому не противитись.

А чим довше чоловік не дбає про те, щоб противитись, тим більше з дня на день слабне його серце, і ворог здобуває над нами владу.

Дехто терпить тяжкі спокуси на початках свого навернення на дорогу праведности, а дехто під кінець.

Дехто майже усе своє життя бідує.

По мудрому і справедливому Божому велінню, яке враховує стан і заслуги людей і все заряджує на спасіння своїх вибранців, дехто має доволі маленькі спокуси.

Тому-то ми не повинні втрачати надії, коли спокуси нападають на нас, а гарячіше маємо молити Бога, щоб зволив прийти нам на поміч у всякій прикрості. Він, за словами св. Павла, дасть такий вихід із спокуси, що зможемо її витримати (1 Кор. 10, 13).

У всякій спокусі і прикрості віддаймо покірно наші душі в Божі руки, бо Він спасе й підніме вгору тих, які мають покірні серця.

У спокусах і прикростях людина довідується наскільки зробила поступ; у неї і більше заслуги прибуває і чесноту краще видно.

Та й невеличка це річ, якщо людина побожна і ревна тоді, коли не має ніякого тягаря на серці; але коли вона в тяжку хвилю витримає терпеливо, тоді матиме надію на великий успіх.

Деякі люди стережуться великих спокус, але тих малих щоденних не витримують: хай упокорені не вповають на себе у великих спокусах, коли вони слабкі в таких дрібницях.

Зверни свої очі на себе і остерігайся судити діла інших людей.

Судячи інших, людина даремно трудиться, дуже часто помиляється і легко впадає у гріх; а коли судить і перебирає свої вчинки, тоді завжди з користю працює.

Нераз ми судимо про річ так, як вона лежить на серці: бо через власну любов ми легко втрачаємо справедливий суд.

Коли б Бог постійно був єдиним нашим наміренням і бажанням, ми не непокоїлися б так будь-чим, якщо воно противне нашим змислам.

Але нераз у нашому серці щось таке станеться, або навіть зайде до нього зі світу, що теж тягне нас до себе.

Багато людей у тому, що роблять, потайки себе самих шукають і навіть не знають цього.

І здається, що живуть вони у блаженному спокої, поки все йде так, як вони бажають і як їм подобається.

Але нехай станеться інакше, ніж вони собі бажають, одразу непокояться і сумують.

Через різницю в уподобаннях і думках досить часто постає незгода між приятелями і сусідами, між духовними і богомільними.

Нелегко покинути стару звичку і ніхто не дасться радо повести себе далі, ніж його очі бачать.

Якщо будеш на свій розум або здібності опиратися більше, ніж на непереможну силу Ісуса Христа, рідко коли і не скоро станеш просвіченим чоловіком; бо так Бог хоче, щоб ми Йому цілим серцем підлягали і на крилах гарячої любови піднімалися понад увесь наш розум.

Ні за які скарби світу, ані для нічиєї вподоби не годиться робити щось зле; але нераз треба навіть добре діло залишити, чи замінити на краще, задля добра і потреби ближнього.

Так поступаючи, доброго діла не позбавляємося, а замінюємо його на краще.

Вчинок без любови є поверховим і ні на що не здасться.

А що робиться з любови, нехай би воно було хоч яке мале та незнане, воно стає пожиточним.

Бо в Бога більше важить та любов, задля якої щось твориться, ніж сам вчинок.