Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

Але ламав він не тільки ті іграшки, які викликали в нього неприємні спогади. Іноді він розбирав на найдрібніші деталі навіть свої улюблені забавки, переконаний, що зможе так само легко зібрати їх знову. І хоча жодного разу цього йому так і не вдалося, він швидко забував свої гіркі сльози над зайвими деталями і незабаром із новим запалом кидався розкручувати на частини щось нове. Слуги часто роздавали в селі іграшки, поламані геть-чисто чи наполовину.

Одного разу Віллі добрався навіть до колекції батькових золотих механічних іграшок і зламав механізм великого годинника, сконструйованого ще в XVII столітті. Тоді вже дістав на горіхи добряче, що зупинило його на деякий час, але ненадовго. Уже через місяць Віллі вирішив перевірити на міцність капелюхи гостей, котрі зійшлися на бал. В одні капелюхи він наливав води і чекав, поки вона почне просочуватися крізь денця; в інших намагався проламати денце кулаком чи відірвати криси; циліндри ставив під прес і дивився, чи зробляться вони від цього гофрованими. При тому він виявив, що денця у справді якісних капелюхів було виготовлено з якогось дуже міцного та гнучкого матеріалу — можливо, навіть бляхи, — але такі були далеко не в усіх капелюхах. Тож після проведення експерименту деякі головні убори вже не були придатні для носіння. Коли гості виявили це, Віллі знову заробив од батька.

Брати і сестри Віллі часто відмовлялися бавитися з ним через надокучливі ритуали, якими він супроводжував кожен свій крок. Нікому не цікаво було рахувати, скільки вікон ти проминаєш протягом дня чи запам’ятовувати, скільки саме разів проходиш за день повз те чи те вікно, двері, шафу, картину чи фортепіано. Малий Віллі пересувався покоями в особливий спосіб: якщо підлогу було вимощено керамічними плитками, він стежив, аби нога завжди опинялася посередині квадрата, якщо ж дерев’яною — то переступав щоразу через однакову кількість дерев’яних брусків. Він забороняв собі переступати через поріг правою ногою, та якщо це правило конфліктувало з іншими заборонами, то він надовго зависав перед входом до чергової кімнати, намагаючись вирішити, що ж тепер робити і яке правило головніше. Цим він міг довести до шалу кого завгодно. Дихав він також за особливою системою: вранці та до обіду один довгий вдих розбивав на три короткі, з паузами видихи, повітря для яких мало вистачити з довгого вдиху, а ввечері — навпаки. Коли його про щось питали, то він спершу мав дуже повільно видихнути й так само повільно вдихнути і лише після того відповідав. Такі вправи допомогли йому досить швидко навчитися плавати й пірнати.

Єдиною з усіх дітей, хто любив бавитися з Віллі, була його сестра Елеонора. Щойно навчившись писати, Віллі й Елеонора придумали гру. У ній вони вигадували одне для одного правила, обмеження, привілеї та закони, яких слід було дотримуватись або ж скасовувати наступними «декретами». Тому що писати йому було ще важко, Віллі узурпував усну владу, а Елеонорі делегував письмову. Та насправді Елеонора радше записувала те продиктоване, що спадало на думку Віллі, бо він мав багатшу, ніж у неї, уяву і швидше та вправніше створював нові закони і правила, за якими жила й функціонувала їхня міні-спільнота.

Елеонора змушена була писати «Законодавчі акти», які визначали права, привілеї та закони. Документи виготовляли зі спеціального цупкого паперу, і на кожному акті ставили викрадену в батька печатку. Законодавчі акти давали право «їсти досхочу пінки з варення поміж 13-ою і 16-ою годинами потай у кухні», «не слухатися гувернанток перед сном», «надягати літні шкарпетки різного кольору», «накладати закляття дводенного мовчання на брата чи на сестру, котрі порушили один зі законодавчих актів», «вистежувати в парку кого захочеться», «колупати в носі під час офіційних прийомів, стоячи позаду батьків» чи навіть «плювати в каву гостей потай у кухні» абощо. Віллі й Елеонора довго сперечалися про кожне з правил, виловлювали суперечливі та вносили нові поправки, поправки до поправок, додавали винятки. Словом, провадили рутинну законодавчу діяльність, як і більшість їхніх старших родичів, котрі вже мали в руках реальну дорослу, а не уявну дитячу владу.

Віллі любив спостерігати за таємним життям замку, яке відбувалося не в начищених до блиску та доволі нудних парадних покоях і навіть не в житлових приміщеннях родини, а там, де працювали слуги. Пралі здавалися йому могутніми велетнями: вони з легкістю перевертали гігантські балії, з яких струмувала пара, наповнюючи приміщення таємничим туманом і вологою, жваво товкли білизну об важенні райбачки для прання і при цьому весело реготали та безупинно торохтіли, — їм вистачало сил іще й на це. Тривалий час Віллі був переконаний, що саме таких праль увічнювали в мармурі, щоби вони підтримували балкони. Такими самими всесильними та могутніми здавалися йому і прасувальниці, котрі вибігали надвір із чавунними прасками і розмахували ними, щоби роздмухати вуглинки всередині, а з опуклих отворів прасок навсібіч летіли іскри, мов зі свічок на різдвяній ялинці.

Кухарки та їхні помічниці були справжніми чарівницями, котрі працювали в кухні, як злагоджений механізм. А неймовірну кількість завдань, які вони виконували щодня, можна було оцінити лише зсередини, дивлячись, як усі вони рухаються, максимально зосереджені на роботі, де будь-який неправильний рух міг зіпсувати страву, будь-який незграбний жест — вибити з рук тарілку, а будь-яке невчасне зняття з вогню загрожувало катастрофою недовареного чи пригорілого. Прокрадаючись потай до кухні, Віллі ховався в найдальший куток не лише тому, що якби його виявили, то негайно відвели би назад до дитячої кімнати, а ще й зі страху завадити