Читати книгу - "Кар’єра Никодима Дизми"

— Не знаю, чи зміг би я. Зовсім не розуміюся на цьому, — щиро признався Дизма.

— О шановний пане, — заперечив Куницький, — ви легко освоїтесь. Зрештою, там, на місці, то я й сам якось даю собі раду. А от, знаєте, часто виїжджати, вести переговори з установами, запобігати ласки якогось там пана Ольшевського, мати справи з міністерством — на це я вже старий. Тут потрібен чоловік енергійний, з великими зв’язками, такий, щоб перед ним усякі там Ольшевські пасували, ну і, звісно, молодий. Вам, либонь, ще й сорока немає?

— Минуло тридцять шість.

— О! Це вік! Золотий ви мій, не відмовте ж мені. Матимете квартиру з усіма вигодами — в палаці, разом із нами, або в окремому флігелі, як захочете. Коні вам куди треба, автомобіль до ваших послуг. Кухня добра, до міста недалеко, а якщо захочете провідати своїх друзів у Варшаві — уклінно прошу. Словом, ніякого обмеження. А щодо умов, то ви вже скажіть, будьте ласкаві.

— Гм… — гмукнув Дизма. — Далебі не знаю.

— Ну тоді так: тантьєма — тридцять відсотків од зиску, якого ви доб’єтеся, згода?

— Згода, — кивнув головою Дизма, не дуже тямлячи, на що згоджується.

— А основна платня, скажімо… дві тисячі на місяць.

— Скільки? — здивувався Дизма.

— Ну, дві тисячі п’ятсот. І гроші на роз’їзди. Згода? Ну, вашу руку!

Дизма напівсвідомо потиснув маленьку руку старигана. А той, збуджений, усміхаючись і ні на мить не перестаючи шепеляти, дістав велике вічне перо, вивів на аркуші паперу рядків п’ятнадцять дрібних круглих літер і підсунув Дизмі підписати. Поки «коханий пан Никодим» вимальовував своє прізвище, прикрашаючи його вельми хитромудрими закарлюками, Куницький відрахував із товстого гамана кільканадцять хрустких банкнотів.

— Ось вам п’ять тисяч авансу, уклінно прошу, а тепер… — І він почав гуторити вже про від’їзд Дизми та інші пов’язані з цим питання.

«Ну, старий Куницький, хай хто скаже, що ти не вмієш залагоджувати свої справи».

Леон Куницький таки славився неабиякою спритністю, і рідко бувало, щоб він лишався в накладі од своїх добре обміркованих і просто блискавично проведених операцій.

За кілька хвилин, коли в коридорі стихли, віддаляючись, кроки Дизми, Куницький став посеред кімнати і потер руки.

Вже на світ займалося. В блідо-зеленому небі танули цятки зірок. Ряди ліхтарів ясніли хворобливим білим світлом.

Никодим Дизма йшов порожніми вулицями, серед тиші його кроки лунали гостро і гучно.

Події минулого вечора збилися в його свідомості в якийсь пістрявий клубок вражень — мерехтливих, прудких і невловних. Він знав, що ті події мають для нього величезну вагу, але суті їх збагнути не міг. Відчував, — йому несподівано випало якесь щастя, але в чому саме воно, що означало, як і відки взялося — не розумів.

І що більше він про це міркував, то неймовірнішим, то фантастичнішим і безглуздішим усе видавалося.

Тоді він злякано зупинявся, обережно засовував руку в кишеню; пальці намацували грубу пачку цупких банкнотів, і Никодим осміхався. Раптом усвідомив одне: він багатий, дуже багатий. Став у підворітті і почав лічити. Господи боже! П’ять тисяч злотих!

— Оце гроші! — мовив голосно.

У ньому мимоволі обізвався інстинкт багатьох років бідування: треба сприснути. І Никодим, хоч йому й не хотілося ні їсти, ні пити, повернув на Гжибовську вулицю, де — знав — Іцик уже відчинив свій шинок. Завбачливо витягнув одну стозлотівку і поклав у кишеню окремо. Показувати у Іцика таку купу грошей — річ небезпечна.

Незважаючи на ранній час, у Іциковому шинку вже ніде було пальця просунути. Візники, шофери таксі, офіціанти з уже закритих ресторанів, сутенери, що пропивали нічний заробіток своїх «наречених», всяка потолоч з приміських нетрів, котра поверталася з щасливого промислу — весь цей люд наповнював дві невеличкі кімнати глухим гамором балачок та брязкотом скляного посуду.

Никодим випив дві чарчини гардиману, закусив холодною свинячою котлетою та солоним огірком. І тут згадав, що сьогодні неділя і Валент не піде на роботу.

«Нехай вони, хами, знають, що таке інтелігенція», — подумав Дизма.

Велів дати йому пляшку горілки та кіло ковбаси, ретельно полічив здачу і вийшов.

Уже підходячи до Луцької, зненацька загледів Маньку. Вона стояла, притулившись до муру, і дивилася десь перед собою. Не знати чому, він зрадів цій зустрічі.

— Доброго вечора, панно Маню! — гукнув весело.

— Добрий вечір, — відказала дівчина, здивовано втупившись у нього. — Чого це ви тиняєтесь по ночах?

— А ви, панно Маню, чому не йдете спать?

— Надісь, уже піду, — сказала вона покірно.

Дизма пильно глянув на неї. Дівчина видалася йому кращою, ніж завжди. Худенька, правда, але зграбна.

«Скільки ж їй? — майнула думка. — Щонайбільше сімнадцять років».

— А чому ви, панно Маню, такі смутні? — спитав.

Манька здвигнула плечима.

— Коли б ви отак три ночі підряд чатували, як собака, і ні ламаного гроша не мали, то теж не скакали б із радості.

Дизмі стало прикро. Він поліз до кишені і витягнув пачку по десять злотих.

— Я вам позичу, панно Маню. Двадцять злотих — вистачить?

Дівчина витріщилась на гроші. Вона ж знала, що їхній пожилець ще з обід не мав ні гроша за душею. Звідки ж тепер у нього стільки банкнотів? Видно… видно, десь украв. Може, це він для того і фрак