Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

Я вирішив прийти дівчині на допомогу:

— Послухай, Талаба-беку, чи тобі розповідати про те, що в селі панують усталені звичаї, суворі традиції, там належить без слів підкорятися волі старших. Дівчина або повинна була одружитися з дідуганом і стати його служницею, або втекти.

Зухра вдячно поглянула на мене.

— Довелося кинути землю, — з жалем промовила вона.

— Однак тепер базікатимуть усяке, мовляв, ти втекла зовсім з іншої причини, — закинув раптом Талаба Марзук.

Зухра метнула на нього гнівний погляд. Її лице аж пополотніло. Вона розчепірила два пальці й рішуче заявила:

— Я виштрикну очі кожному, хто хоч слово скаже криве.

— Зухро, ти не зрозуміла: це був жарт! — вигукнула Маріанна.

— Він справді жартує, — мовив я і обернувся до Талаби Марзука: — Не блазнюй з дівчиною, шановний!

— А це вже дурниці! — відповів зневажливо Талаба Марзук.

Бурштинові очі, міцні щічки-полунички, ямочка на підборідді. Ця дівчина могла б бути моєю онукою.

— Ти, пане, ще довго тут житимеш? — питає Зухра. Вона принесла мені в кімнату пообідню каву.

— Я тепер тут завжди житиму.

— А де твоя сім’я?

— В мене нікого немає, крім тебе, — відповідаю я, сміючись.

Дівчина віддячує мені щирою радісною усмішкою.

В Зухри маленькі мозолясті долоньки й широкі ступні.

Якось вона сказала мені:

— Талаба Марзук — дуже важка людина.

— Він відома людина, — відповів я, — нещасна і хвора.

— Не складе собі ціни, мов паша якийсь, а їхній час давно минув.

Ці слова викликали в моїй пам’яті спогади про давноминулі роки.

Зухра пам’ятала навіть горілку, яку купувала колись давно.

— Щоразу коли питаю в магазині спиртне, — казала вона, — всі дивляться на мене й посміхаються.

«Хай береже тебе Аллах», — думаю я.

Що за гамір? Голоси неначе знайомі, однак надміру крикливі. Що там коїться за дверима? Годинник показує п’яту пообіді.

Я виліз із постелі, накинув халат і вийшов з кімнати. Відчиняючи двері вітальні, я встиг помітити, як Талаба зайшов до своєї кімнати.

У вітальні сиділа, ледь не плачучи, похмура Зухра. Біля неї стояла вкрай розгублена Маріанна. Що тут трапилося?

Побачивши мене, Маріанна стрепенулася:

— Зухрі здалося щось негарне, пане Аміре.

Дівчина схлипувала.

— Він хотів, щоб я йому зробила масаж! — пояснила вона мені.

— Ти нічого не зрозуміла, — перебила її Маріанна, — чоловік хворий і йому необхідний масаж, про це всі добре знають. Щороку він їздить до Європи. Але якщо ти проти, ніхто не змушує тебе це робити.

— Я ніколи не чула про таке, — агресивно відповіла Зухра. — Побачила його на ліжку напівголого, коли зайшла в кімнату прибрати!

— Послухай, Зухро, він стара людина, старіша за твого батька. Ти нічого не зрозуміла. Піди причепурися й викинь це з голови.

Ми сиділи з Маріанною на дивані з чорного дерева. Віконні шиби дрібно бряжчали під ударами вітру. Нас тішила важка мовчанка.

— Він чіплявся до неї, я в цьому ніскільки не сумніваюся, — перервала мовчанку Маріанна.

— Що ти!.. — пробурмотів я докірливо.

— А ти що, не віриш? — розсердилася вона.

— Та він просто бавився!

— Але ж він стариган!

— Але й у старих є свої забави!

Прийшов Талаба Марзук і всівся поруч з нами, ніби нікуди й не ходив.

— Селюк живе селюком і селюком помре, — сказав він.

— От і дай Зухрі спокій, — роздратовано буркнув я.

Талаба-бек аж засичав:

— Дика кішка! Нехай не заводить тебе в оману її фасониста одіж. Дика кішка.

Я співчуваю тобі, Зухро. Лише допіру збагнув усю глибину твоєї самотності. Цей пансіонат — не найкраще для тебе місце.

А ще ця пані-опікунша. Вона не буде вагатися, коли настане сприятливий момент, і залюбки продасть тебе.

Тим часом Талаба Марзук вихилив гранчак вина й пішов філософствувати далі:

— Хто мені скаже, як відбилась мудрість Аллаха на його витворі?

Маріанна зраділа можливості змінити тему розмови.

— Годі блюзнити, Талаба-беку! — вигукнула вона.

— Скажи мені, моя зверхнице, чому Господь дозволив людям розіп’ясти на хресті свого сина? — спитав він, тицяючи пальцем у бік статуї Діви Марії.

— Якби не це, — на повному серйозі відповіла господиня, — то нас наздогнало б прокляття.

— А хіба воно нас іще не наздогнало? — зареготав Талаба Марзук.

Він потайки підлесливо позирнув у мій бік, але я вперто цього не помічав. Зрештою Талаба Марзук не втримався і штовхнув мене ліктем під ребро:

— Послухай, старий лисе, ти повинен помирити мене з Зухрою.

Новий квартирант?

Це був невисокий худорлявий чоловік, з пронизливим поглядом, тридцяти років на перший погляд. У його смаглявому з різко окресленими рисами обличчі проглядало щось селянське.

— Це пан Сархан аль-Бухейрі, — відрекомендувала нам незнайомця Маріанна.

— Я заступник головного бухгалтера компанії, що виробляє пряжу, — повідомив він нас упевненим голосом, у якому виразно почувсь акцент сільського жителя.

Коли він пішов до себе, попередньо отримавши від Маріанни запрошення до сніданку, вона весело повідомила:

— Він теж тут житиме.

Минув ще тиждень, і до пансіонату прибув черговий мешканець — Хусні Алам. Він був молодший від Сархана й зовні відрізнявсь від нього — світлошкірий, міцної статури, мов борець. Маріанна не забарилась повідомити, що він із поважної родини з містечка Тамта.

Зрештою в нас