Читати книгу - "Пансіонат «Мірамар»"

Отож кожна кімната пансіонату знайшла свого мешканця, й Маріанна була як ніколи щаслива.

Я теж тішився. Звісно, молодості притаманні радість і веселощі, одначе, може, нові пожильці не погребують інколи посидіти і в колі стариганів?

Маріанна раділа по-своєму.

— У всякому разі, вони не студенти, — задоволено проказувала вона.

Якось радіо передавало концерт Умм Кальсум. Маріанна закликала всіх мешканців пансіонату провести цей вечір укупі. Це будуть приємні посидінки з музикою та бесідами.

Ми скинулись, купили горілки й приготували спільну вечерю — смаженю. Всі повсідалися біля приймача, а Зухра метеликом пурхала по кімнаті, обслуговуючи поважне товариство. Надворі стало прохолодно, однак вечір мав бути тихим, спокійним, безвітряним.

— Небо чисте, — оголосила Зухра, — можна зірки лічити.

Вечірка була у розпалі, дзвеніли келихи, всі весело гомоніли. Лише Талаба Марзук нервував. Ще напередодні він поділився зі мною своїми побоюваннями.

«Пансіонат став для мене справжнім пеклом, — сказав він, — я не маю сумніву, що невдовзі всі мешканці знатимуть подробиці моєї біографії — якщо не газети, то диктор Мансур Бахі постарається».

Маріанна давно все знала про всіх своїх квартирантів.

— Пан Сархан походить із знатної родини аль-Бухейрі! — сказала вона.

Я нічого не чув раніше про цю родину.

Талаба Марзук, до речі, теж.

— Один його товариш, — розповідала Маріанна, — дізнався, що панові Сархану набридло жити в старій незручній квартирі, й порекомендував переїхати до мого пансіонату.

— А Хусні Алам?

— Пан Хусні — з сім’ї Аламів у Танті, володіє сотнею феданів землі.

Вона повідомила це таким тоном, наче земля належала особисто їй:

— Саме сотнею, не більше й не менше, і революція не зачепила їх. — Маріаннине обличчя променилося радістю, немов їй неабияк пощастило в житті.

— Він завітав до Александрїї, щоб налагодити тут свій бізнес, — закінчила вона оповідь.

— А ти пораєш свою земельку? — відгукнувся Сархан.

— Здав її орендарям. — Хусні Алам був лаконічний.

Сархан насмішкувато поглянув на нього.

— Скажи краще, — мовив він, — що не засіяв у житті жодного клаптя землі!

Всі троє розреготалися, а Хусні — найголосніше.

— А ось, — Маріанна кивнула в бік Мансура Бахі, — брат мого старого товариша, який вважається одним з найкращих поліційних офіцерів у всій Александрії.

Мені здалося, що Талаба Марзук занервував ще більше. Улучивши хвилину, коли всі схилилися над тарілками, він тихо сказав мені:

— Ми потрапили на шпигунську малину!

— Годі! Облиш це, часи репресій давно минули, — прошепотів я у відповідь.

Тим часом розмова перейшла на політичні теми.

— На селі відбулися величезні зміни, виникли нові виробничі відносини, — безапеляційно заявив Сархан. — Нові часи настають і в місті, серед робітників. Я ж бо ввесь час із ними, знаю. І ви теж при нагоді зможете впевнитися.

Мансур Бахі, який досі мовчав, раптом розреготався.

— А ти що, серйозно цікавишся політикою? — спитав він.

— Я зараз член адміністративної ради, мене обрали службовці,— відповів Сархан.

— А раніше політикою займався?

— Ні.

— Я повністю підтримую ідеї, проголошені революцією, — приєднався до розмови Хусні Алам, — і тому виступаю проти свого класу, який революція взялася почистити.

— Тебе, здається, вона не зачепила? — кинув Мансур Бахі.

— Це не має значення. Бо навіть найбідніші представники нашого класу не вітали революцію.

— А я вважаю, що революція занадто м’яко повелася зі своїми ворогами, треба було б навпаки!

Талаба Марзук подумав, що коли він і далі гратиметься в мовчанку, то це вилізе йому боком. Тому, діждавшись слушної миті, теж увійшов до розмови.

— Я втратив ледь не все добро, і я був би нещирим, якби сказав, що це нічого не значить для мене. Але я був би не меншим егоїстом, коли б став казати, ніби того, що вже зроблено, не слід було робити.

Коли над ранок я доплентав до своєї кімнати, слідом за мною ввійшов Талаба Марзук: спитати мою думку з приводу отого його висловлювання за столом.

— Ти добре сказав, — відповів я йому, виймаючи штучну щелепу.

— Як думаєш, вони мені повірили?

— Звичайно…

— Напевне, доведеться шукати інший пансіонат, поки не пізно.

— Дурниці.

— Щоразу, коли я чую похвали революції, яка вбила мене, в мене починається загострення ревматизму!

— Ти повинен навчитися його вкоськувати!

— Як це робиш ти?!

— Ми з тобою зовсім різні люди, ти це добре знаєш, — відповів я зі сміхом.

— Бажаю тобі страхітливих сновидінь, — відповів Талаба-бек і пішов геть.

Маріанна не торкнулася до алкоголю, їла лише смаженю, запиваючи її теплим молоком.

— Погано, що концерт Умм Кальсум починається так пізно, — сказала вона.

Проте молодь на це не дуже зважала — їла, пила і весело проводила час.

— Я дуже багато про вас чув, — несподівано звернувся до мене Мансур Бахі.

Я зрадів, неначе на мить повернувся в дні своєї юності.

— Готуючи радіопередачі, я часто переглядав старі підшивки, — пояснив він. — У вас цікава біографія. Виявляється, ви брали активну участь у політичному житті країни, були членом спочатку партії Аль-Умма, потім партії Батан, а в революцію…

Я просто вчепився у слушну нагоду пройтися дорогами історії. Ми розмовляли про визначні події, розібралися з позиціями різних партій, згадали партію Вафд, непослідовність її політики в принципових питаннях, заодно з’ясували, чому я вирішив перекинутися до партії Устікляль, а пізніше підтримав