Читати книгу - "Бувайте, і дякуємо за рибу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Що з нею, вона хвора?
— Ні, — відповів Рассел, — просто гавкає.
— Що? — запитав Артур, шокований.
— Божевільна, повний банан. Я відвожу її назад в лікарню, і попрошу повторити курс. Вони випустили її хоча вона все ще думала, що вона їжак.
— Їжак?
Рассел люто вгатив по гудку, так, що машина, яка виїхала з-за рогу на їх бік дороги, різко звернула. Здавалося, що лють допомагає йому почуватись краще.
— Ну може не їжак, — сказав він коли заспокоївся. — Хоча так було б простіше. Якщо хтось думає, що він їжак, ти, мабуть, даєш йому дзеркало і кілька фотографій їжаків, кажеш йому аби він розібрався де хто, а потім повертаєшся коли йому стане краще. Ну хоча б медицина може з цим справитись. Але здається цього недостатньо для Фенні.
— Фенні…?
— Ти знаєш, що я отримав на Різдво?
— Мабуть ні.
— Медичний Словник Блека.
— Непоганий подарунок.
— Я теж так думав. У ньому тисячі хвороб, і всі в алфавітному порядку.
— То ти кажеш її звуть Фенні?
— Так. Я сказав їй, вибери щось собі. Будь-що в цій книзі можна вилікувати, лише призначивши потрібні ліки. Але ні, в неї щось інше. Просто для того, щоб ускладнити життя. Вона була однією з тих, в школі, ну ти знаєш.
— Ким?
— Вона впала під час гри в хокей і зламала кістку, а потім більше ніхто про неї не чув.
— Я не розумію як це може дратувати, — сказав Артур із сумнівом. Вона, мабуть, була більш розчарована дізнавшись, що її назвали Фенні. Це дуже незрозуміле і гнітюче ім'я, таке наче неодружена тітка, яку ніхто не любить, побилась об заклад сама з собою, що не зможе скласти до купи ім’я Фенелла.
— Не те, щоб я не співчував, — продовжив Рассел, — але я трохи роздратувався. Вона кульгала місяцями.
Він пригальмував.
— Це твій поворот, чи не так?
— Та ні, — сказав Артур, — мій через п'ять миль. Якщо все впорядку.
— Окей, — сказав Рассел після маленької паузи, щоб підтвердити, що це не той поворот, і знову збільшив швидкість.
Насправді це був потрібний поворот, але він не міг піти не дізнавшись більше про цю дівчину, яка заполонила його думки навіть не приходячи до тями. Артур також не міг вийти на наступних двох поворотах.
В решті решт, вони доїхали до містечка, в якому він жив, хоча те що йому там трапиться він боявся уявити. Знайомі пам'ятки промайнули повз, наче примарні в темряві, і змусили здригнутись. Такий вплив мають тільки дуже нормальні речі, коли їх бачить непідготовлений розум у незнайомому світлі.
За своєю власною шкалою часу, наскільки він міг оцінити за обертаннями навколо незнайомих сонць, пройшло приблизно вісім років з тих пір, як він втік із Землі. Але скільки часу пройшло тут, йому було важко визначити. І справді, речі, які тут відбувались були поза його виснаженим розумінням, тому, що його рідної планети не мало тут бути.
Вісім років тому, під час ланчу, всю планету знесли, геть зовсім зруйнували величезні жовті кораблі вогонів, які зависли в обідньому небі так, ніби закон гравітації був не більш ніж місцевим правилом, і порушити його не важче ніж неправильно припаркуватись.
— Галюцинації, — сказав Рассел.
— Що? — запитав Артур, вийшовши зі свого потягу думок.
— Вона каже, що страждає від дивних галюцинацій, ніби вона справді живе у реальному світі. Немає сенсу запевняти її, що вона живе в реальному світі, тому що вона просто відповість, що саме через це галюцинації такі дивні. Не знаю як ти, а для мене така розмова дуже виснажлива. Дати їй таблетки і звалити кудись на пиво, ось мій варіант. Я маю на увазі тинятися десь, скільки можливо, а ти як гадаєш?
Артур нахмурився вже не перший раз.
— Ну що ж…
— І всі ці сни і кошмари. І лікарі, які розповідають про стрибки в її мозкових хвилях.
— Стрибки?
— Це. — сказала Фенні.
Артур крутнувся назад і витріщився на її зненацька відкриті, але повністю пусті очі. Неважливо на що вона дивилась, це було десь поза машиною. Її очі затріпотіли, голова сіпнулась і вона знову спокійно заснула.
— Що вона сказала? — запитав він з тривогою.
— Вона сказала «це».
— Що «це»?
— Що «це?» Звідки в біса, я можу знати? Це їжак, це димохід, це інша пара пінцетів Дона Альфонсо. Вона навіжена і гавкає, хіба я не згадував цього?
— Здається ти не дуже хвилюєшся за неї. — Артур спробував сказати цю фразу якомога невимушено, але здається не спрацювало.
— Слухай сюди, покидьку…
— Добре, вибач. Це не мої справи. Я не хотів, щоб це так прозвучало. — сказав Артур. — Я знаю, ти дуже піклуєшся про неї, це ж очевидно, — збрехав він. — Я знаю, що тобі доводиться якось справлятись з цим. Вибач мені, будь ласка. Я щойно прилетів автостопом з іншого кінця туманності Кінська Голова.
Артур нестямно втупився у вікно.
Він був вражений тим, що серед усіх сенсацій, які боролись за місце в його голові, сьогодні, коли він повернувся до дому, який, як він думав зник у забуття навіки, одна думка його приваблювала найбільше — одержимість дивною дівчиною, про яку він нічого не знав, крім того, що вона сказала йому «це», і того, що її брата слід відправити на планету вогонів.
— То, що це за стрибки, ну ті стрибки, про які ти згадував? — сказав він як міг швидко.
— Слухай, це моя сестра, я навіть не знаю навіщо я розповів тобі все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Бувайте, і дякуємо за рибу», після закриття браузера.