Читати книгу - "Пригода на п'ятому горизонті"

прілими водоростями, їх на березі було доволі. Якийсь чоловік вигрібав ті водорості з води і розстеляв на піску, щоб підсихали, а потім пакував у тюки. Цей чоловік був чорний, аж виблискував. Галасливі баклани лізли йому прямо під вила, шукаючи поживи. А він працював розмірено, мов косар, лише коли птахи занадто нахабніли, гукав собаку, який вигрівався неподалік на водоростях. Я помітила, що за цією картиною спостерігає ще одна пара очей. Спершу, коли простеляла килимок, не помітила цієї істоти: вона лежала на березі, обкидавши себе піском, до того ж волосся мала такого кольору, як і пісок. Коли б та істота не мала жвавих синіх очей, я б її ще довго не помічала. То було хлоп'я років восьми. Воно підвелося і, струшуючи пісок, попрямувало до собаки.

— Не замай собаки, — сказав хрипким голосом чоловік, продовжуючи махати вилами. — Пальма у нас зла. Звір!

— Так, — погодився хлопчик, — я бачив, як вона за птахами ганялася. Шкода крил не має, вона б їм дала.

Чоловік спинився і, пильніше глянувши на хлопчика, посміхнувся.

Пальма між тим підвівся — це був пес — і почав обнюхувати гостя, похитуючи хвостом.

— Можна, я дам їй їсти? — запитав хлопчик.

— Можна, — відказав чоловік. — Тільки Пальма вереда. Трави, клята, не їсть, а на водорості й дивитися не хоче.

— А сметану вона їсть?

— Сметану? Спробуй…

— Пішли, Пальмо, — сказав хлопчик. Пес поплентався слідом, не перестаючи хитати хвостом. Вони зупинилися біля крайнього намету. Чоловік у смугастих плавках підвівся з надувного матрацу і поплескав собаку по загривку. Потім гулькнув у намет і по хвилі з'явився з банкою. Хлопчик взяв у нього банку і поставив перед псом. За мить банка спорожніла, а собака довірливо тицявся мордою в хлопчикові коліна.

— Ну, як у Пальми апетит? — гукнула я до тих двох.

— Не скаржиться, — мовив чоловік. Він випростався і подивився на мене. На вигляд йому було років із тридцять.

…Камін припікає. Треба відсунути на середину кімнати. Мені подумалося, що згадуючи Арабатську Стрілку, я все те бачу в синьому кольорі. Чому? Море Азовське зеленкувате, пісок жовтий, баклани сіро-білі, водорості на березі бурі… Небо! Зранку, коли ще сонце не викотиться в зеніт, небо особливо синє й лагідне. Мабуть, через те, й очі чоловіка, що жив на краю наметного містечка, здалися мені теж лагідними, бо були голубі. Широко відкриті, ніби здивовані. Він і на мене дивився здивовано. Це приємно, коли на тебе так дивляться, та ще й лагідно. Коли чоловік поклав біля мене синій матрац і простягнувся на ньому, я подумала, що його дружина, мабуть, пішла до лотка по продукти, але минали хвилини, потім години, а її не було. Сонце вже пошпигувало. Я сховалася під парасольку.

— Вам не слід більше бути на сонці, — зауважила я. — Спечетесь.

— Справді. — Чоловік підвівся і попрямував до намету. Він мав гінку постать легкоатлета, на литках і стегнах рельєфно вирізьблювались м'язи. Чоловік відкинув тент на люльці червоного мо-тоцикла, витяг звідти дві сорочки.

— Ігор! — гукнув хлопчика, який ганяв по березі з собакою. — На ось, накинь, бо згориш.

Помітивши, що я складаю килимок, чоловік запитав:

— Обідати?

Строкате наметне містечко тягнеться берегом метрів вісімсот. Поки я дійшла до пансіонату, стопи й пальці пекло вогнем — пляжні капці трималися тільки на двох ремінцях і не закривали й квадратного сантиметра шкіри. Сусідка по кімнаті аж руками сплеснула, глянувши на мої ноги.

…Чується рипіння і зразу ж бемкає годинник. Старовинний, з блискучим диском маятника. Футляр чудової різьбярської роботи. Бем-м! Поки не затухне звук від попереднього удару, не почуєш наступного. Годинник — моя спадщина. Бабуся, помираючи, заповіла. Вона вмерла минулого року, в день мого народження. Мені виповнилося тоді двадцять вісім. Бем-м-м! Уп'яте вдарив і замовк. Тільки диск ритмічно зблискує у світлі каміна. Сутеніє. А влітку о такій порі лише спадає спека… Я прийшла на старе місце, коли сонце вже знесилилося. Біля зеленого намету на краю містечка не було нікого. Крізь відхилений полог я побачила два опальники і розкиданий одяг — чоловічий і дитячий. Море шумувало від курортників і серед них годі було розпізнати моїх знайомих.

— Бовтаються, — почула я хрипкий голос збирача водоростей. Він сидів на тюках і дивився на мене — такий чорний, що коли б не слов'янське вилицювате обличчя, його б можна було мати за негра. Йому було десь років сорок.

Я посміхнулась. Нарешті помітила тих двох — вони плавали на матрацах біля самого берега. А берегом бігав пес. Він рвався до хлопчика, скавулив, але вмочивши передні лапи в воду, одразу відскакував. Господар зеленого намету, мабуть, помітивши мене, потягнув свій матрац на сухе.

— Мене застерігали, а самі спеклися, — сказав, підійшовши ближче і киваючи на мої ноги.

— Трохи спекла, — мовила я.

А чоловік дивився, ні, розглядав мене, як і першого разу. Раптом спало на думку, що я того й прийшла, аби ще раз відчути на собі його здивований погляд.

Чоловік поклав матрац і ліг на нього долілиць, мокре тіло виблискувало ніби лаковане. Я все поглядала на хлопчика, який хлюпався віддалік, чи до нього, бува, не підійде мама. Нарешті не витримала й запитала.

— Щось я не бачу вашої дружини?

— Ми вдвох подорожуємо, — відказав чоловік. Наші погляди зустрілись. В його очах був смуток. — А ви, як я зрозумів, відпочиваєте в пансіонаті? — запитав він.

— Так. Але там надто гамірно…

У рівномірний шум пляжу врізався лемент. Здавалося, хтось голосить і водночас регоче. Аж моторошно. То кричали на березі баклани — ціла зграя. Били крилами і кричали.

— Гарні птахи, — зауважив чоловік.

— Ага, тільки галасливі надто.

Він мав худорляве обличчя і трохи задовге попелясте волосся.