Читати книгу - "Полуничний сезон"

— Для чого вам? Між нами різне буває.

— Мене цікавить лиш один вечір. Так чого він не прийшов?

— Бо я йому не дозволила. Сказала, що в мене дома в робота.

У Турчина й руки опустилися. Але ж, чекай-но, іще не все втрачено.

— Проте ви дома не зосталися. А якщо так, то ви його обманули?

— Не зовсім. Мати збиралася прати, то я хотіла допомогти, але прийшов із роботи батько й почав читати мені мораль. Я розсердилася й побігла до Поліни.

Мабуть, говорила правду, бо таке легко перевірити. Турчин, уже для годиться, задав ще кілька запитань і відпустив Світлану. На душі було незатишно, і коли побачив у дверях усміхненого Шушпана, подумав роздратовано; «І чого він втішається? Тут плакати треба».

— Є новини! — з порога бадьоро гукнув дільничний. — Гарні новини, — додав, щоб заінтригувати Турчина.

— Кажіть.

— Чого й прибув, — усміхався Шушпан. — Значить, новина така: Морковченко, як ви й сподівалися, підтримує дружні стосунки з Котляром — два дні перед крадіжкою вони зустрічалися в Тоні Осипової.

Турчин збадьорився: це й справді новина. Тільки невже вони такі дурні? Хоча… Котляр ніколи обережністю не відзначався. А може, придумав хитрий хід: мовляв, хто здогадається, що вони можуть отак відкрито зустрічатися та ще й у спекулянтки, та ще й неподалік магазину.

— Осипова. Осипова… — зазирнув у справу Турчин. Спекулянтка. За це мала ще в Тробовичах рік примусової праці. Та-ак. О, то вона не з Королівки?

— Ні, з Тробовичів. Там жила з матір'ю, а як та померла, продала хату й перебралася на станцію до одного вдівця. Потім зійшлася з розведеним, із Королівки. З тим, що на станції, ще й досі судиться за хату. Нинішній чоловік її ніби й порядний. Зараз він у Херсонській області, заготовляє солому для колгоспу. В Королівці молодиця за старе «ремесло» не бралася. Я думав: за розум взялася. А виявляється — ні, промишляє, лиш стала обачнішою: в селі нічого не перепродує, а в лікарні. Здається мені, і на роботу в лікарні прилаштувалася зумисне: там же люди обертаються з усього району.

— Чим гендлює?

— Позавчора продавала саморобні пристрої для вирівнювання кришок, якими закручують банки. За один пристрій брала по двадцять карбованців. Глибше я не став копати, аби не сполохати кубло злодіїв.

— Що ж, непогано. Ще які новини?

— Ну, ця вже не вельми яка, але уваги варта. Ревізію за кілька тижнів до крадіжки робив бухгалтер-ревізор райспоживспілки Станіслав Токмачевський. Не знаю, що то за чоловік, тільки тут він показав себе не дуже: бував на квартирі у Богданович. Вона ж його і в буфеті пригощала… Турчин бадьоро розправив свої чорні вусики.

— Не, ви мене під кінець дня таки порадували. Спасибі. Тут є над чим задуматися.

Бухгалтер-ревізор райспоживспілки Станіслав Токмачевський поклав на стіл тоненьку синю теку.

— Тут усі документи ревізії королівківського магазину.

Перш ніж розв'язати теку, Павло пильно глянув на ревізора. Його зморшкувате, із приплюсклим носом обличчя було уважне, товсті губи ледь розтулені, одна рука лежала на колінах, друга на столі, пальці, а також долоні — синюваті від густих прожилок. Одягнений у дешевий костюм, комір квітчастої сорочки потертий, брудний.

— Я вже знаю, що ревізія нічого не виявила, — підтягнув до себе теку Турчин. — І все ж мені треба з вами поговорити. Скажіть, будь ласка, ви давно знаєте старшу продавщицю Поліну Богданович?

— Давненько, років сім.

— Якої ви про неї думки?

— Яка може бути думка? — повільно заговорив Токмачевський. — Моє діло, як мовиться, ревізорське: немає розтрати, недостачі, то й продавець добрий, а з цього боку, бачите, в Богданович все гаразд. Тридцять карбованців недостачі нічого не значать. Ну, а інше… В інше я не вникаю. Це справа начальства.

— А за які заслуги Богданович вас пригощала?

— Хотіла піддобритися, — і бровою не моргнув ревізор. — Та я своє діло знаю. Якби знайшов недостачі не на тридцять, а на три карбованці — і то записав би.

— А щоб на більше?

— Що — на більше?

— Ну, щоб знайшли розтрати на більше, на кілька тисяч?

— Що ви! Яка мова! Перш за все служба, державні інтереси. Я, знаєте, якщо вже на те пішло, ціную свою роботу. Якби був крутієм, мене не держали б на цій посаді ось уже майже десять років.

Турчин знав: Токмачевський став заглядати в чарку недавно, трохи більше року, а від пиятики до злочину один крок.

— Значить, у магазині на час ревізії було все гаразд?

— Це поза будь-яким сумнівом.

— Тоді мені не зрозуміло: для чого було Богданович до вас піддобрюватися?

— Про всяк випадок. Торгівля, мушу вам зізнатися, діло слизьке. Інколи й порядні люди горять на ній синім полум'ям.

Турчин, слухаючи ревізора, відверто, не ховаючись, посміхнувся. Не гасячи посмішки, з легкою іронією в голосі поцікавився:

— І додому вас запрошувала про всяк випадок? І ночували ви там…

Сказав і насторожився: що буде? І коли ревізор сердито зворухнув плечима, насупився, Павло аж дух затаїв. Однак сталося неждане: Токмачевський вирішив бути відвертим — певно, розумів, де сказано «а», там скоро скажуть «б».

— Все, знаєте, горілка… Випив, ну й, знаєте…

Турчин підтакнув, заохочуючи ревізора до дальшого зізнання:

— То правда, горілка нашого брата частенько підводить.

— Я радий, що ви мене розумієте. Мужчина, знаєте, завжди повинен бути мужчиною. Інакше — що про нього подумають жінки.

— Воно то так, але після цього в мене до вас, як до ревізора, немає довір'я.

— Так мені, дурневі, й треба, — зітхнув Токмачевський. — Але ж хіба я знав, що станеться крадіжка? Якби не вона, то так би все спливло, хіба