Читати книгу - "Та ви жартуєте, містере Фейнман! Пригоди допитливого дивака, Річард Фейнман"

Під ранок нас, двадцятьох першокурсників, лишилося охороняти лише троє другокурсників, але ми цього не знали. Вони кілька разів перепарковували машини, щоб створити враження якоїсь бурхливої діяльності, а ми й не здогадалися, що це одні й ті самі машини і одні й ті самі люди. Так що в той раз ми програли.

Трапилося так, що того ранку приїхали подивитися, що їхній син поробляє в Бостоні, мої батьки — поки я не повернувся з полону, їх розважало все братство. Я не спав усю ніч, був настільки виснажений і брудний після всіх цих визвольних змагань, що вони були в шоці — на що перетворився їхній син у Масачусетському технологічному інституті!

Крім того, у мене схопило шию — пам’ятаю, що вдень під час перевірки на військовій кафедрі я не міг рівнятися на стрій. Командир схопив мене за плечі і гаркнув: «Рівняйсь!».

— Я не можу, сер! — відповів я, повернувшись усім тілом.

— О, вибачте, — примирливо сказав він.

У кожному разі, вперта боротьба зі «зловмисниками» і намагання визволитися створили мені потрібну репутацію і я вже не переживав, що мене вважатимуть слабаком.

Я спостерігав, як мої сусіди по кімнаті — обидва були старші — вчать теоретичну фізику. Якось вони билися над задачкою, яка здавалася мені цілком зрозумілою, і я сказав:

— Чому б вам не використати рівняння Баронелі?

— А що це? Про що ти кажеш?

Я пояснив, що маю на увазі і як це працює, — задачка розв’язалася. Виявилося, що я маю на увазі рівняння Бернулі, але я вичитав про нього в енциклопедії, ні з ким про це не говорив і не знав, як правильно вимовляється це прізвище.

Сусіди були просто в захваті й відтоді стали обговорювати зі мною різні фізичні задачі — не завжди мені вдавалося їх розв’язувати, але наступного року, коли в мене почалася фізика, я йшов по програмі дуже швидко. Це була дуже хороша школа — обговорювати зі старшими їхні задачі і вчитися, як що вимовляється.

По вівторках увечері я любив ходити в дансинг «Реймор і Плеймор» — дві танцювальні зали, поєднані між собою. Товариші по студентському братству не ходили на «відкриті» танці й віддавали перевагу своїм окремим збіговиськам, дівчата, яких вони запрошували, належали до верхніх прошарків суспільства, з ними треба було зустрічатися «за правилами». Мені було байдуже, хто батьки дівчини, з якою я знайомився, тож я спокійно ходив на такі танці. Інші хлопці мого вибору не схвалювали, але й спинити мене не могли. Мені подобалися ці танці.

Якось я кілька танців протанцював з однією дівчиною, але ми майже не розмовляли. Нарешті вона вимовила щось типу: «И ануеш уше доре-е».

Я майже нічого не розібрав — у неї були проблеми з мовленням, — але вирішив, що вона сказала: «Ти танцюєш дуже добре».

— Дякую, — відповів я, — мені приємно з тобою танцювати.

Ми знайшли столик, до нас приєдналася її подружка зі своїм хлопцем, і ми сіли вчотирьох. Одна дівчина була майже глуха, а друга — майже німа.

Дівчата перемовлялися між собою, активно жестикулюючи і трохи мугикаючи. Але мене це не бентежило, дівчина добре танцювала і була дуже милою.

Ще через кілька танців ми знову сіли за столик, і дівчата почали перемовлятися жестами туди-сюди, сюди-туди, нарешті моя партнерка сказала щось, що я витлумачив як прохання відвезти їх у якийсь готель.

Я спитав хлопця, чи він піде. Він спитав:

— А навіщо вони хочуть, щоб ми поїхали в цей готель?

— Чорт, я поняття не маю. Розмовляти нам непросто.

Насправді мене це не обходило. Це ж просто весело — поїхати і подивитися, що буде. Це ж пригода!

Та інший хлопець побоявся і відмовився. Ми з дівчатами взяли таксі й поїхали в цей готель. Виявилося, що там — ви не повірите! — відбуваються танці, організовані клубом глухонімих. Виявляється, багато глухонімих відчувають ритм, можуть танцювати під музику й аплодують оркестру після кожного номера.

Це було дуже, дуже цікаво! Я почувався, ніби в іншій країні, не знаючи мови: я міг говорити, але ніхто мене не чув. Усі говорили жестами, а я нічого не розумів. Я попросив свою партнерку навчити мене кількох жестів, задля розваги, як ото люди вчать кілька фраз іноземною мовою.

Усі були радісні, охоче спілкувалися, жартували й усміхалися. Було схоже, що вони не відчувають жодних труднощів у спілкуванні. Це нічим не відрізнялося від спілкування будь-якою іншою мовою, тільки що вони жестикулювали й постійно мотали головою. Я зрозумів чому. Якщо хтось хотів щось сказати або перебити, він не міг гукнути: «Ей, Джеку!» — треба було зробити жест, а його не помітиш, якщо не звик крутити головою навсібіч.

Їм було цілком зручно між собою. Те, що я чогось не розумів, було моєю проблемою, не їхньою. Дуже цікавий досвід.

Танці тривали досить довго, а коли зал закрився, ми перейшли в кафетерій. Вони замовляли, показуючи на предмети пальцем. Пригадую, як хтось жестом запитав мене: «Звідки ви?». Моя дівчина відповіла: «Н-ь-ю-Й-о-р-к». Ще пам’ятаю хлопця, який жестами сказав мені: «Класна розвага», — підняв угору великий палець («класно») і показав на уявний лацкан («розвага»). Прекрасна система.

Ми сиділи, жартували, вони приязно приймали мене у своєму світі. Я хотів купити пляшку молока, підійшов до стійки і беззвучно вимовив губами «молоко», але хлопець за стійкою мене не зрозумів.

Показую «молоко» жестами — ніби дою корову, але він усе одно не зрозумів. Тицьнув пальцем в етикетку з ціною молока — теж не допомогло. Нарешті хтось замовив молоко, і я показав на цю людину.

— А! Молоко! — здогадався хлопець.

Я кивнув на знак згоди. Він подає мені пляшку, а я кажу:

— Дуже дякую!

— Ах ти ж чорт! — відповів він з усмішкою.

Я любив розігрувати людей, коли вчився в МТІ. Якось у кабінеті креслення один хлопець підняв