Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

Підставне воно чи ні, а мені все ж таки імпонує.

— Вибач, Максе, просто дуже важко повірити в існування того, чого, на мою думку, бути ніяк не може.

— А ти спробуй. Так нам легше буде співпрацювати…

Скаллі.

Ні, він таки швидко вчиться.

Вони знайшли її за допомогою координат, які надав Макс. Вона жила разом з бабусею, що ледь животіла й ось-ось мала віддати душу Богові. Після проведення дослідження у справі дізналися: об’єкт не був рідною онукою бабці.

Декілька місяців тому старенька взяла до себе дівчинку з дитбудинку, обійшовши якимось чином усі інстанції, що мали б заборонити цю операцію, — бабця вже не могла ні фізично виховувати дитину, ні матеріально її утримувати.

Порадилися, об’єкт вирішили не знищувати («одразу не знищувати», виправив подумки я), а дослідити, що воно таке й чим може бути корисне Конторі. Макс попросив, аби справу доручили йому. Док, у якого Макс ходив у фаворитах, дозволив, однак вирішив підстрахуватися й попросив про допомогу мого Жароха. — Єдине, чого я не розумію, так це чому вони вирішили відправити на це тебе… — сказав Макс. — Невже вважають, що твій нездоровий скептицизм якось допоможе справі?

Якщо припустити, що все це правда, відповідь зрозуміла.

Вони вирішили: нехай дитина грається, а в разі форсмажору Джокер бігом усіх повбиває (бо це він уміє робити добре й швидко) та позамітає сліди. Але чому Максові про це не сказали? Не сказали, що я вбивця із двадцятирічним стажем, ідеальна зброя проти всього, що рухається й дихає?

— Може, хочуть навернути мене у вашу віру? — всміхнувся я.

— Цікаво, що буде складніше: дослідити об’єкт чи навернути тебе? — всміхнувся у відповідь Макс.

Що ж, здається, з ним можна мати справу. Залишилося визначити, що ж це все-таки за справа і хто кого смикає за мотузки…

— То з чого ми почнемо? — поцікавився Макс.

Він намагається віддати ініціативу мені. Чому? Бо я старший? Чи вони хочуть дослідити мою реакцію на почуте?

Е ні, хлопці. Я ще нічого не вирішив, мені треба оговтатися й дійти якогось, хоча б проміжного висновку.

— Ти ж Малдер, ти й керуй, — знизав плечима я.

— Дитбудинок? — запропонував він.

— А що, ви, ламери, туди ще не ходили? — здивувався я.

— Нє-а, — він ковтнув ще пива й також знизав плечима, — ми ж ламери.

Коли ми вже допивали пиво, йому хтось подзвонив.

— Так, мамо, — сказав він у слухавку, — ні. Ні, я ще погуляю. Ну звісно ж, пообідав! Не хвилюйся, ма, буду не пізно.

«Що за дивний код?» — подумав я і поцікавився:

— А мама в нас хто?

Він поглянув на мене, як на ідіота, й відповів:

— Мама в нас — мама.

Я вже майже спитав, що це означає, але раптом усе зрозумів. І ледь не роззявив рота від здивування. Справжня мама. У нього була справжня мама. Це ж як виходить? У нього є батьки, він мешкає в нормальній квартирі серед нормальних людей, мабуть, ще й вчиться десь, а заразом працює на Контору? Хіба таке можливо?

Чи це все ж таки код, а мене таки дурять?

Макс пішов до дитбудинку самотужки.

— Навіщо вдиратися туди потайки серед ночі або вигадувати дурнуваті легенди, якщо я можу вільно туди увійти, побазікати з усіма та спокійно зникнути так, що вони мене навіть не згадають? — спитав він.

Аргументованої відповіді я не знайшов і відправив індиго у вільне плавання. Сам тим часом подався до будинку, де мешкав об’єкт, — встановлювати спостереження. Знайшов потрібний будинок, потрібний двір і навіть лавку у дворі.

Вирахував потрібне вікно. Темне. Восьма вечора. Де ж це бабця й дівчинка? Ще гуляють чи вже сплять?

Всівся на лавку та вдав, що дихаю свіжим повітрям.

Думка щодо підставних осіб, якими мене оточили, аби влаштувати чергове тестування, ставала дедалі чіткішою.

Чому малий був проти того, щоб я йшов із ним? Боявся, що розсекречу його метод гіпнозу? Боявся загіпнотизувати мене? Чи не йшов узагалі ні в який дитбудинок, тому що в цьому не було жодної потреби (бо й справи як такої не існувало), а помчав звітувати Жароху про мою реакцію на маячню, яку так впевнено й театрально видавав за істину?

А може, я намагаюся запевнити себе в тому, що все почуте — маячня, бо боюся прийняти це? І справа не лише у системі цінностей та баченні світу — система в мене й так давно дещо порушена, а бачення я змінюю відповідно до ситуації. Справа в тому, що, повіривши в усе це, я відчую себе ще більш непотрібним Конторі. Навіщо їм людина, яка може непомітно пробратися до будь-якої будівлі, відімкну ти, не подряпавши, будь-який замок та дуже акуратно знищити можливих свідків, якщо є такі, як Макс? Вони нікого не чіпають і не ризикують ані своїм, ані чужим життям. Просто розмовляють, посміхаються, клацають пальцями — і все. Всі двері відкрито, в усіх непотрібних свідків — амнезія.

А чого я хотів? Щоб усі проекти Контори забуксували після жарохівського «Джокера»? Щоб я був кінцевою ланкою еволюційного ланцюга? Ні, не хотів я цього, я й не думав про це ніколи. Я просто добре робив свою роботу, мені ж віддячували за це різноманітними привілеями. І неприємно було відчувати, що хтось молодший, докладаючи менше зусиль (у десятки разів менше за мене), може зробити цю роботу краще.

Втім, це ми