Читати книгу - "Звірі, Назар Крук"

Ну, і про що я зараз думаю? От про що? Про те, як доведу власну крутість, вбиваючи якесь дівчисько? Кому доведу? Максові? Жарохові? Собі? Та й навіщо комусь щось доводити? Я ж знаю, хоч і не хочу цьому вірити, але знаю: я — вже відпрацьований варіант. Хоч як важко це прийняти, але доведеться — я вже не Джокер…

Хтось підходить, відзначив я, дуже тихо, майже нечутно.

Не люблю, коли до мене намагаються ось так підійти — одразу свербить спина й потилиця, а уява мимоволі малює картини вбивства нещасного…

Я обернувся й побачив Макса.

— Ти чого крадешся?

— Хотів тебе налякати, — винувато посміхнувся він.

Я наказав параної поки що помовчати й посміхнувся у відповідь: — Індиго, ти, може, не знаєш, так я тобі скажу — мене лякати небезпечно, можу ненароком і вбити.

— Вже знаю, — він усівся поруч і безневинно так поцікавився: — Що таке «джокер»?

— Це особлива карта у колоді, яка може замінювати будь-яку іншу в іграх, — машинально відказав я, намагаючись зрозуміти, прочитав він думки чи отримав додаткову інформацію про мене.

Враховуючи, що читання думок було вже поза всілякими межами мого сприйняття, я повернувся до гіпотези про тестування. Це було логічно — Макс відзвітував перед Жарохом, а той підкинув йому нову інформацію про мене.

Та чи логічним було те, що Макс одразу відкрив її? Може, згідно з передбаченим Жарохом планом тесту, саме зараз я маю сказати: «Ага! Ось ти й попався!»

— Ти маєш якусь причетність до проекту Контори під цією назвою? — спитав тим часом Макс.

— Якою назвою? — почав клеїти дурня я.

— «Джокер», — сказав він, уважно дивлячись у вічі.

— Вперше про таке чую, — навіть якби мене тестували на детекторі брехні, запис моєї реакції виглядав би так, ніби я говорю чистісіньку правду. Чого хоче домогтися Макс, задаючи ці дурнуваті питання?

— Ясно… А чому ти щойно думав про карти? — гнув своє далі Макс.

Він зараз намагається впевнити мене в тому, що вміє читати думки? Але ж я дійсно думав про це просто перед його появою… І ніхто не міг цього знати. Чи Жарох упевнений в тому, що я постійно про це думаю? Ні, якби було так, він би вже давно списав мене. На фіг списав би…

— Коли саме я думав про карти? — спитав я, вдаючи, що намагаюся згадати.

— За мить до того, як почув, що я підійшов…

Що робити? Як відповісти?

Мене врятував «червоний» телефон. Ніколи не думав, що можу так зрадіти цьому дзвінку.

— Слухаю, — сказав я.

— Скажи йому, — наказав Жарох, — скажи, хто ти, — і дав відбій.

То мовчи, то говори… Ніколи не зрозумієш це керівництво…

Я сховав слухавку до кишені й поглянув на Макса. Той не зводив з мене чорнющих очей.

— Ну добре, — зітхнув я, — добре, для створення необхідної атмосфери довіри й співпраці я скажу тобі. Тільки обіцяй — нікому ні слова про це.

Макс замотав головою, очі заблищали тим самим дитя чим захопленням, яке у людини, що працює на Контору, вже давно мало б атрофуватися. Я нахилився до нього й змовницьки, підігруючи його захопленню, прошепотів:

— Джокер — це я.

Він здивовано й трохи ображено поглянув на мене:

— Знову жартуєш?

— Ні, — я також здивувався й відчув щось схоже на образу, — чого ти так вирішив?

— Та знаєш… не віриться якось, що ти — той самий Джокер… Нам про нього таке розповідали…

— Ну ти даєш! Брешу — не вірить, правду кажу — також не вірить! І ще хоче, аби я в його екстрасенсорні фішки вірив!

— Я просто… — він зніяковів, — просто якось інакше тебе уявляв…

— Ну, пробач. Забув одягнути чорний плащ і труси з літерою «Д». То що там з походженням? Хто батьки, з’ясував?

— Ні. Цього не знає ніхто. Її знайшли на вулиці у віці приблизно п’яти років. На питання, звідки й хто вона, дівчинка не відповідала. Вона взагалі не відповідала на жодне з поставлених питань. У дитбудинку спочатку вирішили, що дитина німа. Коли ж виявилося, що вона таки вміє говорити, то чимало зубів місцевих психологів та викладачів було зламано об неї. Вона говорила лише тоді, коли сама того бажала, й виключно те, що бажала. На намагання зав’язати якусь розмову відповідала байдужою мовчанкою.

Друзів у неї не було. Її боялися діти й намагалися обходити стороною дорослі. І ці страхи (безпідставні, загалом, але якісь тваринні страхи) росли разом із дитиною. Доходило до того, що директорка будинку починала планувати в думках вбивство дівчинки, її зупиняв лише здоровий глузд, який вчасно вмикався.

Бабуся, що захотіла вдочерити дитину, стала променем світла для персоналу й маленьких мешканців дитбудинку. На неї ледь не молилися. Саме за допомогою дирекції установи бабці так легко вдалося обійти всі юридичні перешкоди й забрати дівчинку додому.

«Не знаю, з якого лиха вона так вхопилася за Аню, чому вона взагалі обрала саме її, — сказала Максові директорка дитбудинку, — можливо, через свій не зовсім стабільний психічний стан…»

Бабуся прийшла до будинку за декілька тижнів після трагедії в її родині — в автомобільній аварії загинули донька та онука. Стара залишилася сама й шукала когось, хто врятував би її від самотності. Незважаючи на те, що їй постійно твердили, що дитину в її віці всиновити майже неможливо, бабця цілеспрямовано знову й знову