Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."

І годі спасаться хозарам від них.

Ой голосно вили вовки із лісів,-

Хозарам, мабуть, похоронний се спів.

А рано Хорс ясний піднявся з-за хмар -

Все поле покрилося трупом хозар.

Лиш хан їх полонений в путах сидить,

Здивованим оком на трупи глядить.

Униз похилилась його голова,

А слух наче ловить зловіщі слова:

«Мабуть, незабаром настане той час,

Що дань побирать вони будуть від нас».

Вона

Поцілуї твої,

Мов пожежа, палять!

Скажи, милий, чому

Так ті очі горять?

Він

Пригорнись, поцілуй.

Не розпитуй мене!

Таж ти знаєш, душе,

Як люблю я тебе.

Вона

Знаю я, милий мій,

Щирість всіх твоїх слів…

Та скажи, крім мене,

Інших ти не любив?

Він

Сотий раз вже кленусь,

Що, крім тебе, в життю

Нікого не любив

І любить не хотю.

Вона

Вірю вже. Не кленись!

Пощо ж клятва в любви?

Та послухай, се хто

Там співа за дверми?

Він

Се арф’ярка якась!

Мила, йди скажи ти

З співом, бренькотом тим

Геть арф’ярці іти.

Вона

Ні, мій милий! Той спів

І бреньк арф я люблю.

Най арф’янка ввійде,

Співа пісню свою!

І арф’ярка бліда

У світлицю ввійшла

І по ній і по нім

Оком враз повела.

І всміхнулася раз,

І всміхнулася знов,

І з струн арфи різкий,

Острий бренькіт пішов.

Забрязчала одна

Голосная струна…

А арф’ярка? Ось що

Заспівала вона:

«Ktera holka bledá,

Та se zamuž ne vda;

A ktera jako růze,

Ta je dobra dla muže,

Bude hezka žena» 4

Втім, здригнула чогось,

І в руках їй худих

Арфа стала німа

І струн бренькіт затих.

Він

Вели, мила, сей час

Геть арф’ярці іти!

Що за пісню якусь

Почала тут вести!

Вона

Ні, най грає, як зна!

Най співає, що втне!

Та чом в тебе лице

Так бліде та хмарне?

Він

Ет, пусте! Таких арф

І таких арф’ярок

Я не можу знести.

(До арф’ярки).

Геть ти! Тут не шинок!

Вона

(до арф’ярки)

Ні, не слухай його!

Заспівай ще що-будь!

Про любов чи про жаль,

Най хвилюється грудь!

Та арф’ярка бліда

Обернулась, пішла

І, стиснувши в руці

Арфу, стиха рекла:

«Нині рік, нині рік -

Він мене так стискав!

Завтра рік - він мене

Відіпхнув і прогнав».

Чув і він, і вона

Ті страшнії слова;

Він до неї схиливсь -

Відвернулась вона.

Чого царгородці тривожно біжать?

Наїзники Русі напали Царград.

Народ весь у храм, у Софійський, вбіга,

Слізьми, молитвами спасення блага.

Наїзник у місто вже пре свої сили;

Варягів змій-човни всю пристань укрили.

Вже греків надія у крові втопає:

Наїзник із пристані мури чіпає.

А втім - чи се військо, чи хрестовий хід

Іде поза місто на Босфор в похід?

Старий патріарх, а з ним клір і народ

В одежах покутних підходять до вод.

Всі клякли. Їх сльози, молитви та спів

Дивують наїздців з далеких країв.

А втім, патріарх вгору зносить зір свій,

В Босфор погружає чудесний завій.

Завій сей носила за свого життя

Заступниця вірних, пречиста свята.

Сміються варяги й гукають: «Дарма!

Завій не поможе, як сили нема».

Нараз - що за трус, що за крик повстає?

Босфор мов сказивсь, берег хвилями б’є.

І стогне, і приска, й клекоче вода,

Лупається берег і в воду спада.

В вирах потонули варягів човни,

Наїзників сили щезли без війни.

Лиш їх воєводи та Аскольд і Дір

Вертали зі стидом до київських гір.

* * *

В Босфорі не раз ще шаліла війна,

Та кістьми варягів біліла стіна.

Минали століття, Царгород упав,

А костей варягів Босфор не забрав.

Мов сторож, що нагло на чатах, умер,

Вони ще біліють в пристані й тепер.

(Із Пушкіна)

Проти крука крук летить,

Крук до крука так кричить:

«Круче, як би нам те знати,

Де обід будемо мати?»

Крук до крука у одвіт:

Знаю я, де нам обід.

В чистім полі жовте жито,

Там козаченька убито.

Хто і за що вбив його,

Знає лиш сокіл його,

Кінь вороний та хіба ще

Його люб’ятко гуляще.

Сокіл в пущі улетів,

На коника ворог сів;

Любка милого жде свого -

Не вбитого, а живого».

Розігралось Чорне море,

Розігралося, мов звір,

Темний воздух перун поре,

Крутиться й бушує вир.

Мов криваве тигра око,

У якім і злість, і страх,

Грає скісний промінь сонця

На розбурханих вирах.

Серед хвиль, і піни, й шуму

Чайка