Читати книгу - "Із літ моєї молодості, Франко І. Я."

Крутить нею й кида море,

Ось-ось чайка розіб’ється.

А на чайці одинокий

Без весла рибак сидить

І спокійно, мов байдужно,

На тривогу хвиль глядить.

Його серця не тривожить

Образ смерті серед фаль.

Чи життя йому набридло?

Чи життя йому не жаль?

Я не знаю. Він на хвилі

Погляда, мов на рідню.

«Грайте, милі! А мій човник

Видержить ще не одну».

Серед шуму, клекотання

Тужну думку він завів,

Хоч глушить, мов голос мушки,

Страшна буря його спів.

Він співає про вік давній,

Про щасливий предків час,

Про лицарські бої славні,

Про блиск слави, що погас.

Довго, тужно він виводить

На хисткім, слабім човні,

Хоч в найближчій, може, хвилі

Втихне спів на моря дні.

Князь Олег по боях тяжких відпочив,

В задумі по пишній палаті ходив

І нетерпеливо в вікно поглядав;

Князь Олег, як видно, когось дожидав.

Втворилися двері, в кімнату йде

Старець і князеві поклін кладе.

Князь бистро поглянув йому в лице:

«Здоров був, віщуне! - йому рече.-

Скажи мені правду по свому дару:

Чи скоро й якою я смертю умру?»

Покірно склонився віщун князю.

«Покинь відслоняти будучність свою!

Не знайде потіхи, хто її покров

Посміє зірвати зухвалов руков».

Князю мовби жару насипав у кров,

Він глянув на діда, наморщивши бров.

«Чи думаєш, що я дитина така,

Що слово марнеє мене вже й зляка?

Як знаєш будучність, то всю й відкрий!

Як ні, я скажу: «Ти дурисвіт старий».

«Мій княже, дурити не вмію я.

Сумна, невесела будучність твоя.

Твій кінь, що найбільше його любиш ти,-

Той має загибель тобі принести».

«Як так, на Перуна кленуся я,

Що більше не сяду та того коня».

Летіли літа, мов Дніпра бистрота,

Князь Олег з війни знов додому верта;

В далекий похід він із військом ходив,

Хозар, степових хижаків, побідив.

Народ веселиться, настав уже мир;

Князь Олег дружину ззиває на пир.

Весело три дні і три ночі пройшли;

Вони погуляти на лови пішли.

Дніпра узбережжям біліє пісок,

А поза піском тим сосновий лісок;

На краю ліска, на тім білім піску

Біліший кістяк, кому він по знаку?

«Любимець твій, княже,- конюх відповів,-

Той кінь, що прогнать його в степ ти велів,

Що ми його гнали, не хтів він до тих

Свобідних вертать табунів степових;

І все лиш маячив пісками він сам,

Аж раз ми здохлого знайшли його там».

«Мій бідний приятель! - князь Олег, сказав,

На білії кості з жалем поглядав.-

Я смерть йому вдіяв, прогнав його сам,

Повірив дурисвіта-діда словам».

Князь Олег до лоба ногою діткнув,

В тій хвилі в нозі біль страшенний почув,

Бо в лобі тім краса сиділа змія

І лобом отруйним шпигнула князя.

Князь Олег хитнувся і весь задрижав.

«Проклятий віщуне, ти правду сказав!»

Князь Олег посинів, зір в небо здійма,

Дружина до нього - в нім духу нема.

Черемошем бистрим, шумливим

На доли дараба летить,

Керманич на ній молоденький

В Черемоша води глядить.

В керманича серце мутиться,

А з ока спливає сльоза,

Лиш керму поводить поволі

По хвилях робуча рука.

Мов утка, дараба ось поре

Спокійну, широку глибінь,

І в воду, понуривши очі,

Вдивився керманич-легінь.

А втім - чи се сон, чи се ява? -

Крізь сльози ввижаєсь йому,

Що ось надплива над чудесну

Підводну палату скляну.

З вікна її очі до нього

Дівочі якісь піднялись;

Дівчина та - боже єдиний! -

Та, що він покинув колись.

І слухає пильно керманич…

Дівчина та плаче й співа:

«До мене, мій милий, до мене!

Чекаю на тебе жива…

Хоч нас розлучили злі люди,

А смерть принесе нам спокій.

Ходи, тут твоя я навіки!

Ходи, тут навіки ти мій!»

Черемошем бистрим, шумливим

На доли дараба пливе;

В ній зламана керма, о берег

Черемош дарабою б’є.

Глибоко керманич, глибоко

Лежить у скляному дворі;

Що присне о скелі дараба,

Йому вже то й не в голові.

(Із О.К. Толстого)

Чому ж ти мене, тяжке горенько,

З світу не звело, нещасливую,

Лиш роздерло в мні серце на́двоє?

Як не зійдеться ранок з вечором,

Так не зжиться двом добрим молодцям;

Із-за мене все валяться вони,

І оба мене лають-коренять.

Братик ось мені дорікає так:

«Пощо ти пішла за паничика,

Втрутилась в рідню, у нерівную?

Ти, відступнице, перевертнице,

Від рідних своїх ти відстайнице!»

«Бадічко ти мій, рідний братику!

Я в рідню йому не вбивалася;

Сам ти, братчику, намовляв мене,

Намовляв мене, віддавав мене».

А тут муж мені дорікає знов:

«Із якого ти роду-народу?

Яке віно ти принесла мені?

Та й і чим мене вчарувала ти,

Приговірнице, чародійнице,

Мене з моїми ти розлучнице?»

«Ой ти, пане мій, милий мужу мій,

Нічим я тебе не пристрітила,

А взяв ти мене з волі вільної.

Невелике то й віно за мною;

Всього серденько те покірливе,

Голова, тобі все послушная».