Читати книгу - "Поза збірками, Олександр Олесь"

Так! Це - весна! Коли шумить,

Як море, вітер полудневий,

І цвіт, первісний цвіт рожевий,

На землю, зірваний, летить,

Це вже весна!

Минуть літа, минуть віки,

І прийде літо для народу,

Але про тих, хто впав в негоду,

Лишаться в пам՚яті згадки.

Згадки живуть!

І вам, стократ позаздрять вам

Майбутні наші покоління...

Як честь, як гордість, як сумління,

Ви снитись будете вікам.

Амінь - вікам!

Експромт автора на бенкеті

в честь Української

республіканської капели

26 липня, у Відні

Ах, нам тут сонце не світило,

Ми тут не бачили весни,

Тут небо хмарою закрило.

Ах, нам тут снились тільки сни.

Нам снились сни... Не сни, а муки,

Прокльони, стогін, плач і крик.

Нам снились сльози, зойки, руки,

Те, що не висловить язик.

І нам минали тижні цілі...

Нас жах голодним звіром їв.

Удень закопаних в могилі,

Вночі в залізних стисках снів.

І враз нам сонце засвітило,

Ах, сонце рідної землі,

Нам рідне поле зашуміло,

Нам заспівали солов՚ї.

З серпом селянка вийшла жати,

Чумацька пісня... степ вночі...

Кайдани... глум... І Чайка-Мати,

І син на зраненім плечі.

І щось страшне, як грім в негоду,

Як в день похмурий блискавки,

Як гнів великого народу,

Що був покривджений віки,

Як вільна пісня перемоги,

Життя, і правди, і краси,

Всього, що, краю мій убогий,

Ти щедро світові даси.

Це знову сон? Ні, ні, кохані,

Ви знов вернули все мені

І засвітили знов в тумані

Давно погашені огні.

В моїй душі вмирають муки,

Надія знову ожива,

Цвітуть сади, степи і луки,

Шумить над озером трава.

І Україна із пожежі

Безсмертним Феніксом летить...

Горять і світять її вежі,

Круг неї цілий світ шумить.

1919

Схилімо голови... Нова труна.

Нова тяжка, безмірна втрата...

Розбитий келих без вина,

Народ - без сина і без брата.

Схилімо голови... Новий удар,

Нова стріла в розбиті груди...

Упав орел, упав з-під хмар,

І вже його нема й не буде.

Упав орел... Високі небеса

Орлячих крил уже не бачать,

Умерла гордість і краса -

Душа і очі плачуть.

О, не хиліть голов своїх в журбі,

Найдіть на рани ліки.

Хто умирає в боротьбі,

В серцях живе вовіки!

Живе! Хай Чайка-Мати над Орлом

Не в՚ється і не квилить.

Хай ворог сам віддасть чолом

І голову похилить.

1919

Нас ждуть, що знову ми прилинем

На рідні села і міста,

Що ми ярмо з народу скинем

І матір знімемо з хреста.

Нас ждуть по тюрмах бідні бранці

І сплять, нас бачачи вві сні;

Щоб знов в сльозах устали вранці

І гризли грати навісні.

Нас ждуть в ярах і пущах темних

Голодні й голі втікачі.

І вже до гуркотів таємних

Не прислухаються вночі.

Нас ждуть в зеленій Буковині,

В Угорщині, в Галичині,

На кожнім кроці України,

Де тільки падали в борні.

Де впала крові хоч краплина,

Де тільки тихий стогін чуть,

Всі, як душа, одна-єдина.

Нас ждуть.

1920

Блажен стократ, хто не стулив очей

І йшов вночі все вище й далі...

Хто, як великий Мойсей,

Приніс народові скрижалі.

Блажен народ, що зрозумів

Слова й думки свого пророка

І стріти сонце полетів,

Коли була ще ніч глибока.

Благословенне будь ім՚я

Проводиря, борця, титана!

В цей день без сліз журба моя,

І тихше стогне моя рана.

Проходять дні... проходять сумно,

Як вояки, що йдуть у бран...

Ідуть і йдуть каліки сірі,

В живий зливаючись туман.

Спинити б їх! Залити сонцем,

Заграти в сурму голосну,

Стяги, як крила, розгорнути,

Летіть у рідну сторону!

Летіть з піснями бойовими,

Прекрасні, горді, як орли!

Чому ж ви голови схилили?!

Хіба не ми перемогли?

Ідуть і йдуть каліки сірі,

Ідуть не в рідний край, а в бран...

Ах, бризнути хоча би кров՚ю

На сіре тло із власних ран.

3.01.1923

Ліс умирає. Падає листя...

Листя чи сльози, сльози чи кров...

Листя зелене, наче надії,

В՚яне і жовкне... край їм прийшов...

Листя пожовкле, спалене вітром,

З шепотом тихим тихо летить.

Все, все минуло... без повороту...

Цить моя пісне, о цить!

І ось я знову серед них,

Братів і сестер дорогих...

Я бачу усміхи, вітання,

Я чую стиски теплих рук,

Мов нагороду за вигнання,

За океани сліз і мук.

Чого ж так боляче мені

В ці незабутні свіжі дні?