Читати книгу - "Поза збірками, Олександр Олесь"

Що знов терпітиму?! О ні...

Що, може, зустріч це остання

У другій рідній стороні.

1929

Готові будьмо! Близько час,

Коли святі церковні дзвони

Благовістять нам сонця схід

І сколихнуть усі кордони.

Готові будьмо! Це не сон -

Я бачу натовпи великі,

Обійми, сльози на очах,

І теплі стиски рук, і крики.

О дзвони радісні, гудіть,

Надію лийте в хворі груди,

Дивіться: в натовпі - Христос,

Дивіться: люде - знову люде.

13.11.1929

Життя єдине, світле, миле,

Як сонце ввечері, зайшло,

І щось легке, жорстоке, сміле

Простерло темряви крило.

Зів՚яли трави, листя, квіти,-

Лишились сірі стовбурі,

І їх виспівують піїти

І славословлять кобзарі.

Поклони б՚ють неправді-силі,

Замість вина - в піалах кров...

І на Голгофу йдуть похилі

Братерство, Воля і Любов.

17.12.1931

Життя минає, наче сон,

У пущі, серед лісу.

І вже чиясь страшна рука

Береться за завісу.

Постій! Ще вечір не погас,

Ще повний шуму праліс!

Ще серце кров՚ю не зійшло,

Пісні не доспівались!

13.1.1944

Метелиця чи дівчина

З сусіднього села

Навколо подивилася

І хустоньку взяла.

З кишені білу хустоньку

Мережану взяла

І в танці закрутилася

Красуня із села.

Мороз, дідок рожевенький,

Мов яблучко в саду,

Всміхається, закоханий

В красуню молоду.

Та що він їй, старесенький,

Їй легіні в думках,

І сльози рясно котяться

В Мороза по щоках.

Прага, 13.1.1944

Ні, не погасла Ти мені,

А світиш, як світила,

Твої проміння чарівні

Були мені, як крила.

На них літав я у світи,

Що ти мені відкрила.

Але і там світила Ти

І душу мою гріла.

4.01.1944

Дніпро, Дніпро, ти покохав,

Як матір Україну.

Ти рідним братом її став

І другом до загину.

Давно колись, в часи війни,

Гуляв ти з козаками,

Носив на плечах їй човни,

Ховав очеретами.

Але думки летять в віки,

У час походів княжих -

Хіба ж не ти встеляв шляхи

Єдвабом, шовком вражим?

Хто ж чеше кучері твої

І мед-вином частує?

Хто сріблом пояс тобі тче

І золотом гаптує?

Вітри розчісують тебе,

Річки вином частують,

Русалки пояс тобі тчуть

І золотом гаптують.

Дніпро! Хто бачив раз тебе,

Не зможе вже забути.

Ти наче вільний, як орел,

В кайдани незакутий.

Ти тихо в день ясний пливеш,

Заглиблений в минуле,

І сумно згадуєш про тих,

Що вже давно поснули.

На кого ж думкою куєш

У кузні своїй зброю?

Крилаті іскри золоті

Кого зовуть до бою?

Чому ти часом в день ясний

Кувати перестанеш?

Чому насупишся, як сич,

Темніший ночі станеш?

І хвилі буйні поженеш,

Неначе чорні коні,

На сірі скелі й береги,

На греблі-перепони?

Та все ж розіб՚ються вони

В боях нерівних, лютих,

І знов застогнеш тяжко ти,

І знов - невольник скутий.

Та в ранній час весни, коли

Все в світі хоче жити,

Немає сили і тобі

Конати і тужити.

І знов, могучий, кличеш ти

Боротися за волю,

І хвилі вже твої летять,

Гудуть, ревуть по полю.

І ти вже сивий - не Дніпро,

А ціле буйне море!

Лише твої тепер степи,

Поля, ліси і гори.

Невольник вбогий вчора ще,

Сьогодні - цар розкутий...

Дніпро! Хто бачив раз тебе,

Не в силі вже забути.

Коли збагне думки твої

Рибалка в час вечірній,

Уже до смерті стане він

Тобі товариш вірний.

Коли ви в місті живете,

І жити вже немає сили,

Коли обридло вам і те,

Що вчора ви ще так любили,

Коли і ваші лікарі,

І ліки їх, і друзі зрадні,

Говорять вам уже згори,

Що помогти вони безрадні,

Коли самі ви лишитесь

Один, покинутий, забутий,

І стане круком світ увесь,

А небо келихом отрути,-

Не все ще втрачено для вас,

Ще ліки є на ваші рани...

Ідіть туди, де в ранній час

Встають, як привиди, тумани.

Покиньте міста сірий брук,

Виття сирен і зойк трамваїв,

І йдіть на килим срібних лук,

На синє озеро під гаєм.

Вудки візьміть і за кущем,

Або високим очеретом,

Перед промінням чи дощем

Зелені сховані наметом

Закиньте вудку і сидіть,

В музику ранку, дня вслухайтесь,

Самі лучком в душі водіть

І в море струменем вливайтесь.

І моря хвилі голубі

Намул, як камінь, з серця знімуть,

І вас, як