Читати книгу - "Поза збірками, Олександр Олесь"

На крила візьмуть і полинуть.

А там, далеко від землі,

Звучить музика зорь таємних.

Вона заглушить всі жалі,

Всі зойки ваших ран нікчемних.

Або надвечір йдіть туди...

Я чув давно, колись ще змалку:

Сам Бог приходить до води,

Сам Бог відвідує рибалку.

Сам Бог сідає, розмовля

Про пережите, про майбутнє,

За що покарана земля,

Чом щастя й досі є незбутнє.

Як ви розкажете про все -

Погладить ніжно вас рукою...

Лише дмухне і весь тягар

Розвіє пилом над водою.

Коли ж приходить він, святий,

І вдвох з рибалкою сідає?

Як сходить ранок золотий

Або як сонце погасає.

І можна бачить стежку ту,

Якою Бог до вас приходив:

Хтось наче стрічку золоту

Йому послав на срібні води.

5.04.1944

Співи, співи... Скільки співу

Скрізь: на небі, на землі...

Ліс співає, вітер, річка,

І дзвенить дзвінок у млі.

І чому це?.. Що за свято?

Глянув в серце... і завмер...

Хтось простяг мені обійми...

Знаю, знаю вже тепер.

30.04.1942

Бурхливе море навкруги,

І дихають все дужче хвилі.

Де ж тихі, любі береги

І дні ясні, спокійні, милі?

В шовковім шелесті трави

Чи в шелесті піску морського

Казки бабусі чули б Ви

І не хотіли б більш нічого.

12.01.1944, Прага

Вам сняться все сніги глибокі

І самоцвіти на снігах.

На небі зорі синьоокі,

І лебідь-місяць на хмарках.

Це дух Ваш, томлячись без краю,

Прикутий тілом до землі,

Вночі кайдани одмикає

І нишком кидає її.

12.01.1944, Прага

Так шкода кожної хвилини,

Що порошинкою пролине

І зникне в прірві забуття,

Лишивши жаль і каяття.

Як любі нам хвилини ті,

Що, наче іскри золоті,

Летять дощами вогняними,

А серце і думки за ними.

Яке солодке забуття,

Коли, як вихор, все життя

Пролине стежкою своєю

Або без стежки над землею.

25.01.1944, Прага

Не знаю й сам - чому я знов

Весь день до Вас лечу думками,

Чому так радісно пташками

Вони щебечуть про любов

І сиплють іскри в душу й кров.

Чом не приборкаю думок?..

Чом не розвію сну ясного?

Я сплю: із лісу чарівного

Шумить мені пісень поток

І линуть пахощі квіток.

7.02.1944, Прага

Як серед мли на океані

Зникають рідні береги,

Так Ви зникаєте в тумані,

Щоб стало пусто навкруги.

Щоб знов я йшов чогось шукати

Серед пустелі і пісків,

Щоб знов не знав, кому співати

І хто б почув з пустелі спів.

10.03.1944, Прага

Затопила чорна туга

Мого серця береги...

Ані брата, ані друга,

Тільки люті вороги...

Лийся, пиво бурштинове,

Чорну тугу розпускай,

Оберни ніч в день майовий,

А чужину - в рідний край.

19.11.1927

(Закінчення)

...Та я хотів у Вас спитати:

Як Бог Вас досі уберіг?

Як досі Ви чужої хати

Не переступите поріг?

Гарчать на Вас, кусають пси,

А Ви - обличчям до краси!

Згадайте, друже мій, охранку:

Як легко нам тоді жилось!

Під сірим захистом серпанку

Чи ми боялися когось?!

Тепер зніміться в небесах,-

І там зустрінете Ви жах!

А Вас усюди пси продажні

На кожнім кроці бережуть,

За кожне слово нерозважне

Вас трибуналу віддадуть...

Коли б я у Харкові рідному був,

Я б, певно, тепер комунара здобув.

І мав би уже, що бажає душа,

А скільки б в кишені бряжчало гроша!

Я б їздив на авто туди і сюди,

На зібраннях лив би потоки води,

Без краю, без ліку молов би дурниць,

Слонів будував би із бліх та блощиць.

Коли б я у Харкові рідному був,

Давно б всі крутійства і кривди відчув,

Давно б я у руки взяв галицький кріс,

Давно б на останній осиці повис.

18.11.1929

Марії Фабіановій

В Вас стільки сонця золотого,

Блакиті чистої, тепла,-

Неначе з краю чарівного

Вас хвиля моря принесла.

І як Ви можете тут жити,

Серед безлюдних цих пустель,

Промінням серця свого гріти

Граніт холодний мертвих скель!!

Чи принесли Вас крила хвилі,

Щоб Ви світили в сизій млі,

Щоб люде вірили, терпіли

І ждали сонця на землі.

18.09.1941

М. Ф.

Вона - як жайворонок в полі...

Палають села і міста,

Народ як знятий із хреста,