Читати книгу - "Лихе око"

Нещодавно Сокіл так мало не нажив собі проблем із законом. І якби Лора не знала всіх слабкостей напарника, то витягнути його з камери та вивести з-під підозри у вбивстві було б для неї дуже складно. Чи зробив Богдан із тієї прикрої історії висновки, Кочубей не питала. Навіщо – все одно не відповість.

Ще одна його звичка Лору неабияк дратувала.

Та за короткий час вона змирилася. Для неї це несуттєво, а людина повинна мати маленькі шкідливі слабкості. Ось і зараз, коли Сокіл звернув із траси до найближчої заправки, щоб випити кави, вона знала: неодмінно купить коли, щоб запити найменш їстівний з усіх запропонованих пиріжок, хот-дог чи бургер.

Псувати шлунок – погано.

Але хтозна. Раптом шлунок її напарника перетравлює цвяхи.

Гайдук майже ніколи не їздив пасажиром, любив свій «лендкрузер» і кермував сам. І тим паче – вперше поїхав кудись із Соколовським. Вирішивши увімкнути шефа, який платить за все з широкого плеча, він дуже здивувався, коли Богдан мовчки кивнув на булочку з сосискою, а Лора зі знанням справи попросила для напарника ще й півлітрову бляшанку коли.

– Ти серйозно? – примружив очі Гайдук, та одразу ж зрозумів марність зусиль і повернувся до Лори: – Він справді це їсть?

– Зараз сам побачиш.

– Не для моїх нервів.

Сокіл знизав плечима, взяв замовлене, відкусив відразу третину. Жував неквапом, і Лора вгадала його намір: демонстрація, грає на публіку, нехай глядач лише один. Їдло не запив – залив, спорожнивши бляшанку відразу наполовину.

– Забув, як харчуються опери? – зауважила Кочубей, беручи в шефа паперовий стаканчик еспресо. – Давно паном став?

– Не забув. Тому й пересмикнуло. – Гайдук сьорбнув кави, скривився. – У подорожніх забігайлівках завжди такі помиї?

– Типова кава з типового автомата. До речі, не найгірша, пане Гайдук, – слово «пан» вона навмисне підкреслила. – Тобі секретарка в офісі робить таку саму. Чи, – знову вирішила підколоти, – з її рук смакує краще?

– Іди в баню, – беззлобно відмахнувся Данило. – Зараз ти скажеш, що я відірвався від реального життя.

– Хіба ні? – Лора допила свою каву. – Ось же, свято віриш у казочки. Ми їдемо казки слухати, і не заперечуй.

– Ми їдемо рятувати репутацію фірми, – відрубав Гайдук, тепер голос звучав жорстко. – Честь мундира, якщо завгодно, пані Кочубей. Я начальник, ви ж із Соколом – мої підлеглі. Але для працедавця ми в однаковому статусі. Нам, усім трьом, платить за роботу банк «Омега». Гроші, як на наш час, доволі пристойні. Руку свого хазяїна ми не кусаємо. Проте захищати його ділову репутацію мусимо.

– Ти зараз порівняв себе зі сторожовим собакою, – завважила Лора. – Нас теж. Бо кусаються собаки.

– Не чіпляйся до слів.

Свою каву Гайдук не допив – знайшов очима смітник, узяв зіжмакану картонку в Лори, викинув усе разом, навіщось обтрусив руки. Сокіл ще не доїв, тож мали кілька хвилин для розмови.

– Не чіпляюся. Лише повторюю те, що почула.

– Лоро, твій дух протесту зараз недоречний. Те, що відмочив охоронець, тягне на звільнення відразу. З «вовчим» білетом, до речі. Проте взяли порушника на службу після моєї особистої рекомендації. Тобто косяк – мій. Я, нагадаю тобі, не мусив за Графа вписуватися. Якщо хочеш, статус не дозволяє, надто дрібно. Є кому вирішувати такі питання на місцях. Але я доклав руку до скандалу.

– Ти не знав, – мовила Лора.

– Не виправдання. – Гайдук хитнув головою. – Відмазка не катить, як кажуть у таких випадках наші колишні клієнти. – Зараз шеф нагадав про службу в розшуку. – Банк «Омега» вже третю добу хейтять[5] у мережі. Вже є аж три сюжети в теленовинах. Причому – в прайм-тайм. Отже, звільнити й покарати винуватця мало. Я відповідальний за безпеку не якогось заштатного відділення десь на околиці Житомира – на мені безпека всієї великої структури. Додай, що Вадим Граф – мій протеже. Особистої відповідальності ніхто не скасовував. Ми ж не народні депутати, які не звикли відповідати за слова, а тим паче – вчинки.

– Розумію. – Лора сильніше натягнула плетену зелену шапочку, підняла комір пальта, повела плечима. – Тільки ж наш фігурант заявляє: на нього кинули лихим оком. Пристріли. Вважай, прокляли. І ти на таке повівся. Уявляю себе екзорцисткою.

– Хто тобі сказав, що я приймаю це виправдання?

– Не конче говорити. Справи часто важливіші й красномовніші.

– Гаразд. Що ж я такого зробив? Чим саме дав тобі привід думати, що я повівся на казочку про лихе око?

– Ми ж їдемо заради цього. – Лора всміхнулася кутиком рота. – Ти взяв мене, щоб розібратися саме в цьому. І я сама дала привід, не далі, як місяць тому. Хто мав справу з пробудженням старовинного прокляття?[6]

– У прокляття першою повірила ти! – Усмішка Гайдука була широкою й переможною. – Тобі й тепер карти в руки. Довела: гризеш такі справи, мов горішки.

– Ще справи ніякої немає.

– Приїдемо – буде.

Лора Кочубей ще не знала тоді, що шеф справді накаркав.

До Житомира дісталися за годину.

Міста Сокіл не знав. Орієнтиром слугувала панчішна фабрика десь на Богунії[7], та навігатор вів такими шляхами, що двічі повертав машину до вихідної точки. Гайдукові набридло, набрав номер начальника місцевої філії, ввімкнув телефон на гучномовець, і далі Богдан кермував, слухаючи його.

Тамтешнє відділення «Омеги» справді виявилося невеличким. Його розмістили на першому поверсі однієї з багатоповерхівок, і Лора підозрювала: раніше тут було або кафе, або галантерейна крамничка. На більше метраж не тягнув. Усередині заледве розмістилися два столики для менеджерів, протилежний кут відгородили під касу. А начальник, Борис Борисюк, молодий пузань в окулярах та з модною гіпстерською борідкою, тулився в кімнатці на вісім квадратів, не більше.

Тут було тісно навіть удвох, третій стілець для Лори довелося принести із залу, і Гайдук рішуче підсунув до неї свій, а сам виніс зайвий. Кивком попросивши Борисюка сісти, він залишився стояти, нависаючи над господарем кабінету й домінуючи в такий спосіб. Від кави відмовився, глянув на Лору. Вона теж мотнула головою, відразу взяла ініціативу:

– Пане Борисюк, вас карати наразі ніхто не збирається. Але ви маєте пояснити, як відео з прикрим інцидентом потрапило в мережу.

– Ну… Знімали ж… На телефон, – пузань старанно добирав слова. – Я ж не заберу в людини той телефон… А охоронець… ну… Граф… Самі розумієте…

– Я розумію, – мовила Лора крижаним тоном. – Зробімо