Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Лихі люди, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Лихі люди, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Лихі люди" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 20
Перейти на сторінку:
йо­го.

- Отже ти й не їси, а тільки ба­луєш… Узяв би чет­вер­ту часть одділив, та я чет­вер­ту, от і бу­ло б Те­леп­неві!


- Якже! Чорт не ви­дав! Та прож­ра бу­де за двох клас­ти, а я по­ви­нен го­лод­ний сидіти.


- Ну, стій же ти, шо­лу­ди­вий бур­са­че! - тря­су­чи ку­ла­ком, про­мо­вив Жук. - Не по­па­дай­ся мені за увесь день на очі, а то я полічу твої по­гані реб­ра!- Очі в Жу­ка горіли гнівом.


- Та чо­го ж ви зма­гаєтесь? Я не хо­чу їсти. Беріть усе, - сто­гнучи, мо­вив і Пет­русь.


- От бач, він і сам не хо­че. Не­ду­жий і їсти, - зло ска­ля­чи зу­би, ка­зав Шестірний.- Чо­го ж ти і пох­ва­ляєшся на По­пен­ка?


- Кажу - хай не по­па­дається! - грізно крик­нув Жук.


Почувся дзво­нок. Шестірний, як опе­че­ний, схо­пив­ся, ки­нув хліб і са­ло; мерщій за книж­ки й чим­дуж побіг.


- Чортів ли­зун! - про­мо­вив услід Жук; доїв своєї часті; узяв кар­туз, наг­нув­ся над Пет­ром, що, уст­ро­мив­ши го­ло­ву в по­душ­ку, пла­кав.


- Ти спиш, Пет­ре?


Петрусь по­вер­нув до йо­го своє мок­ре ли­це.


- Не плач. От слу­хай дур­ня, що на­ка­же! Оду­жуй, брат, скоріше; гу­лять піде­мо до річки, а то і я вже за­ну­див­ся, си­дячи в хаті. Про­щай.


І по­ва­гом по­тяг собі. Зос­тав­ся Пет­русь сам, з своїм ура­женим сер­цем, з своїм бо­лем, з своїм го­рем. Гірко йо­му на душі, важ­ким ка­ме­нем да­ви­ли сло­ва Шестірно­го, та ніко­му й роз­ва­жи­ти, ніко­му од­вес­ти дум­ки від гли­бо­кої об­ра­зи. Пет­русь при­пав до по­душ­ки - і не сло­ва­ми, а сльоза­ми ви­ливав їй своє ли­хо; мо­лив­ся, щоб скоріше йо­му оду­жа­ти, звес­ти­ся, піти у гімназію. Ніхто то­го не чув, не знав, не ба­чив. Ба­чи­ли тілько сірі стіни - та мов­ча­ли; ба­чи­ла і чу­ла ря­бенька по­ду­шеч­ка - та й та ще більше рябіла від йо­го крев­них сліз.


Увійшла низька кир­па­та мо­ло­ди­ця - служ­ка; по­ну­ро гля­ну­ла на йо­го, на рай­но; поп­ри­би­ра­ла, по­виміта­ла і пішла, не ска­зав­ши ні од­но­го сло­ва, буцім во­на бу­ла глу­ха, як та по­душ­ка, німа, як та стіна. Зно­ву зос­тав­ся Пет­русь сам; зно­ву сльози, мо­лит­ви, і… аж по­ки не збо­ров йо­го сон, не зак­рив очей, не за­ко­ли­хав яки­мись од­рад­ни­ми при­чу­да­ми. йо­му прис­ни­ла­ся ма­ти, своя ха­та - чис­та, яс­на… Гли­бокі ви­раз­ки у серці пе­рес­та­ли ни­ти-боліти.


Несподіваний грюк і гук збу­див йо­го. Він підвів го­ло­ву. На две­рях сто­яв По­пен­ко і зма­гав­ся з ха­зяй­кою, щоб да­ва­ла їсти.


- Ти вже прий­шов з семінарії? - спи­тав Пет­русь.


- Який чорт прий­шов! Вир­вав­ся… їсти так за­хотіло­ся - аж шку­ра бо­лить, - ка­зав він, рву­чи не­доїде­ний Шестірним шма­ток бул­ки і смок­чу­чи са­ло.


Ось і він побіг. Зно­ву оди­нокі дум­ки; зно­ву сон… Ґвалт спер­шу над­ворі, потім ко­ло ха­ти, а далі в самій хаті ска­зав йо­му, що поп­ри­хо­ди­ло то­ва­рист­во. По­пен­ко убіг пер­ший; за ним, поск­ри­пу­ючи чобітьми, уп­лив Шестірний; далі уліз, на­че вед­ме­да, Жук… Шестірний по­чав бе­реж­но роздя­гатися, обт­ру­шу­ва­ти пил, зди­ма­ти пух з одежі. По­пен­кові очі за­хо­ди­ли по хаті, по столі, - він шу­кав чо­го-не­будь з їжі. Жук уліз, шпур­нув книж­ки на кро­вать і, ки­нув­шись на По­пен­ка, ухо­пив йо­го за в'язи.



- Ти на­що з'їв моє снідан­ня, шо­лу­ди­вий бур­са­че? - гук­нув Жук, при­да­вив­ши По­пен­ка так, що у то­го аж у очах по­темніло.


Попенко по­чав вип­рав­ля­тись; кляв­ся-бо­жив­ся, що він і не ба­чив, він і не знає, що три часті тілько й бу­ло положе­но­.


- Хай ме­не грім поб’є і хай ме­не свя­та блис­кав­ка за­па­лить! хай я вдав­лю­ся, хай я про­ва­лю­ся! хай ме­не си­ра зем­ля прог­ли­не, ко­ли я їв чи­юсь часть, ок­ре­ме своєї!- кляв­ся По­пен­ко.


- Побачимо, - ска­зав Жук і пус­тив По­пен­ка. Попен­ко, ви­рвавшись, як заєць, дре­ме­нув до по­ро­га, по­чав кри­ви­тись, драж­ни­тись:


По до­розі жук, жук, По до­розі чор­ний!


- Ну-ну, ось уне­суть обід. Доз­на­юся я, що ти з'їв.


- Що ж ти мені зро­биш? Ну - з'їв! їй-бо­гу - з'їв! Хай ме­не хрест поб'є - з'їв! хай ме­не свя­та блис­кав­ка за­па­лить, ко­ли не з'їв! Ну, так що? Що ти мені зро­биш?


- Тоді по­ба­чи­мо.


Попенко так кив­нув на Жу­ка, буцім йо­му і за ву­хом не свербіла йо­го пох­вальба. От­же тілько Жук глянув на йо­го, По­пен­ко, на­че дим, щез за две­ри­ма.


- І охо­та тобі з тим бур­са­ком во­ло­во­ди­тись? - ска­зав йо­му, скри­вив­шись, на­че після чо­го кис­ло­го, Шестірний.


- Не твоє діло. Зась!


Шестірний приз­ро гля­нув на Жу­ка і, по­су­нув­ши ру­ки в ки­шені, за­хо­див по хаті. Нас­та­ла ти­ша. Знай­ома уже моло­диця-служка увійшла, розс­та­ви­ла стіл се­ред ха­ти; нак­ри­ла, нас­та­но­ви­ла тарілок і зно­ву вий­шла. Не­за­ба­ром па­хощі стра­ви роз­нес­ли­ся по хаті. Шестірний і Жук сіли.


- Тобі по­дать, Пет­ре? - спи­тав Жук.


- Ні, я сам ус­та­ну, - од­ка­зав Те­ле­пень, зво­дя­чись.


- До обіду - то і вста­ну, а в гімназію так і не­ду­жий, - про­мо­вив Шестірний.


- А тобі яке діло?- грізно спи­тав­ся Жук.


- Того, що сьогодні пи­та­ли: чо­го так дов­го боліє?


- Знаємо ми, як пи­та­ли. По вашій ми­лості сьогодні тре­ба жда­ти над­зи­ра­те­ля. Знаємо! - бу­бонів Жук.


- Чого ж по моїй ми­лості?


- Того, що ви ла­щи­тесь, як та со­бач­ка. І вже поспіши­ли ска­за­ти, ко­му що тре­ба.


Шестірний пе­ремінив­ся в лиці - поблід, зад­ри­жав і, од­вер­нув­шись від Жу­ка, по­чав ти­хо сьорба­ти борщ. Пет­русь ус­тав і сів за стіл. По­пен­ко лу­ка­во ви­зи­рав з-за две­рей.


- Тимофію-брате! прос­ти ме­не, - за­мо­ливсь він до Жу­ка:- я більше не бу­ду. Їй-бо­гу, не бу­ду!.. Не бу­деш би­ти­ся?


І, се ка­жу­чи, по­чав крас­тись до сто­лу. Жук тілько грізно блим­нув очи­ма, ко­ли По­пен­ко опи­нивсь за сто­лом.


Усі їли мовч­ки. Шестірний цідив юшеч­ку, од­гор­тав буряч­ки, ци­бу­лю, кріп. Жук їв, як ро­бо­чий чо­ловік, не розби­раючи ­що. По­пен­ко, як го­ро­бець, ков­тав-гли­тав, і запиха­вся, розг­ля­да­ючи на всі бо­ки, на­че злодій. Ти­хо, одні ло­жки, мов ко­си, знай хо­дять од тарілок до ротів, од ротів до тарілок; бряж­чать ви­дел­ки, сту­ка­ють ножі… Ось і обід скінчив­ся.


Після обіду Шестірний тро­хи по­хо­див по хаті і взяв­ся за книж­ку. Жук ви­вер­нув­ся на пос­телі і ко­пир­сав у зу­бах. Ліг і Пет­русь. По­пен­ко блу­див по хаті очи­ма…


- Чорт батька зна що у нас, не ха­зяй­ка! - за­мо­вив він, пе­ре­ри­ва­ючи сум­ну ти­шу.- У дру­гих на за­кус­ку яго­ди або що со­ло­деньке-ла­сеньке, а в нас ніко­ли йо­го і в вічі не поба­чиш…


- Де ж се у дру­гих?- спи­тав Жук.


- Та он, наші хва­ляться.


- То во­ни, ма­буть, по­нак­ра­да­ють у чу­жих сад­ках, та й хва­ляться!- не­лас­ка­ве од­ка­зав Жук.


- А ме­не сьогодні один підмов­ляв ягід їсти, - ве­се­ло за­мо­вив По­пен­ко.


- Ну, то й чо­го си­диш?


- Ще ра­но.


- А ко­ли ж, уночі?


- Еге…


- Красти?


- Чого крас­ти? Бог на вся­ко­го до­лю ро­дить. Та,

1 ... 6 7 8 ... 20
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лихі люди, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лихі люди, Мирний"