Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький 📚 - Українською

Читати книгу - "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"

208
0
18.05.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дай серцю волю, заведе у неволю" автора Кропивницький. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 15
Перейти на сторінку:
не вбе­реш. І був у то­го чо­ловіка один од­ним син, гар­ний па­ру­бок і здо­ро­вий та­кий, що й во­ла б над­воє роз­дер; і та­кий щи­рий па­ру­бок!… Тільки не до ро­бо­ти, а до горілки та й до бійки… Ґуля той па­ру­бок та й ґуля! Чи то бу­день, чи свя­то, йо­му од­на­ко­во. Б'ється, та лається, та бен­ке­тує; і ніхто йо­го не зу­пи­ня, за­тим що ба­га­тий!… Ото раз, нас­мок­тав­шись ус­мак горілки, став він ду­мать та га­дать, що б ще та­ке ви­га­дать, щоб лю­дей зди­ву­вать і се­бе вдо­вольнить? Ду­мав, ду­мав, а далі й ка­же собі: "Е, не дос­тає мені гар­ної дівки!" А в тім селі та бу­ла од­на си­ро­та, та ще й убо­га, і щи­ро во­на по­ко­ха­лась з та­ким же си­ро­тою, як і са­ма, і вже во­ни ма­ли собі поб­ра­тись, тільки б діжда­ти осені. Як ось ба­га­тир по­чав за тією дівкою зо­ри­ти; і де б то він її не зуспів: чи на ву­лиці, чи на ро­боті - лізе їй у вічі та й лізе. Дівка плює йо­му ме­жи очі, а він обітреться та й знов до неї…

Микита (ско­чив). Бре­шеш!


Іван. Хіба це про те­бе? Прав­ду ж, ма­буть, ка­жуть, що на злодієві шап­ка го­рить!


Одарка. Прав­да, прав­да,Іва­не!


Семен. Стри­вай, Іва­не, я до­ка­жу твою каз­ку.


Микита (ви­хо­дить з-за сто­лу). Всі ви бре­ше­те, як со­ба­ки! (Йде з ха­ти).


Іван. Та хоч поп­ро­щай­ся!


(Регіт.)


Микита (до нього). Ну, са­та­но, одіб'ю я тобі печінки! (Пішов).


Іван. Отак! Спа­сибі тобі, панімат­ко, за вчо­раш­ню ква­шу…


Омелько. Мо­ло­дець Іван, не­на­че ок­ро­пом ош­па­рив!


Одарка. Доб­ре відспівав!


Маруся. І за ме­не віддя­чив!


Омелько (час­тує Іва­на). За це на тобі. Іва­не, чар­ку горілки!


Іван. Та ти, Омельку, не ду­же піддоб­рюй­ся, бо я й про те­бе де­що знаю.


Всі (ди­ву­ючись). Про Омелька?


Омелько. Ка­жи, бра­те! Мо­же, що ли­хе? Здається, за со­бою нічо­го та­ко­го я не зап­римітив, але ж збо­ку видніш…


Іван. Ав­жеж, видніш! А чом ти не ви­пив пов­ної чар­ки, як тітку час­ту­вав?


Омелько (сміється). Та й тільки?


Іван. Ото й по всьому! Он, як я, раз у раз по повній п'ю. Не віриш? Ану, на­лий!


Омелько. Бач, ку­ди гне! Ду­же жир­но бу­де! (Час­тує па­рубків).


Іван. Ач, який ску­пий! Хлопці, за­га­даю я вам за­гад­ку! Хто вга­да? Чо­ти­ри чо­тир­ни­ки, п'ятий ка­вур­ник не­суть кри­ву­ли­цю че­рез тин на ву­ли­цю.


Семен. Я ко­лись її знав.


Іван. Та й дав­но то, ма­буть, бу­ло, ще за ца­ря Го­ро­ха, як бу­ло лю­дей тро­хи?


Омелько. А справді, і я знав її.


Іван. Та справді ж, справді у ре­шеті дірки! Ех ви, нег­ра­мотні! Ану, вга­дай­те дру­гу!


Маруся. Та ти-бо не забігай на­пе­ред, перш цю ска­жи!


Іван. Ти ж та­ка до­гад­ли­ва! Чи вже й досі не до­га­да­лась? Чо­ти­ри чо­тир­ни­ки - оці чо­ти­ри пальці, п'ятий ка­вур­ник - оцей па­лець, кри­ву­ли­ця - лож­ка, тин - зу­би.


Деякі. Тю, ди­ви!


Маруся. Ану, я за­га­даю!


Іван. Ох, ти, моя зо­зу­леч­ко! Ану-ну, за­га­дай!


Маруся. Що бу­де, як козі ми­не сім літ?


Іван. Ма­ти при­ве­ла Ка­ле­ни­ка, та не ска­жу, як зо­вуть! Восьмий год піде! Ну, вже й за­гад­ку вид­ра­ла! А що, брат­ця, зна­чить: Андрій, сім верст, по коліна?


Христя. І де він, матінко, по­ви­ди­рав цих за­га­док?


Іван. Це, бач­те, так бу­ло: йшли три чо­ловіки над річкою, а їм на­зустріч іде ча­бан. Во­ни всі троє і за­пи­та­ли йо­го за­ра­зом: один пи­та "Як те­бе звуть?", дру­гий - "Чи да­ле­ко до се­ла?", а третій - "Чи гли­бо­ка ця річка?" Він їм усім трьом і відповів за­ра­зом: "Андрій, сім верст, по коліна". Ну, годі те­ре­вені пра­ви­ти! От ко­ли б це хто заг­рав, хоч на гу­бах, до­ки му­зи­ки прий­дуть, я б учис­тив ко­за­ка!… Ге, ко­ли б ви, братці, зна­ли, яке ме­не ли­хо спітка­ло!… Аж до пла­чу мені до­хо­дить!


Омелько. І пев­но, що ли­хо ве­ли­ке, бо й тварь тобі змор­щи­ло; не­на­че постіл.


Маруся. Єй-бо­гу! Це вже знов щось ви­га­дав!


Іван. Еге, добрі ви­гад­ки! Ко­ли б тобі так, як мені, то тобі і го­ло­ву по­вер­ну­ло б на­зад по­ти­ли­цею.


Маруся (за­ре­го­та­ла). А хіба у ме­не го­ло­ва по­ти­ли­цею на­пе­ред?


Іван. До­га­да­ла­ся! Знаєте, па­но­ве-то­ва­рист­во, хотів я по­ра­ди­тись з ва­ми, що оце во­се­ни вже хо­чу оже­ни­ти­ся; годі вже бур­ла­ку­вать! Та не знаю, яку мені й бра­ти: чи сліпу, чи кри­ву, чи без­но­су, бо прос­та не піде за ме­не! От доб­ре моєму поб­ра­ти­мові Се­ме­нові, що йо­му й на дум­ку не спа­да же­ни­тись!


Семен. От чортів па­ру­бок, яке прик­лав!


Одарка (за­со­ро­ми­лась). Те­бе, Йва­не, і за ніч не пе­рес­лу­хаєш!


Іван (до Одар­ки). І ти обізва­лась? Так і вид­ко, що заміж не хо­че!


(Регіт.)


Одарка. А, бо­дай те­бе!


Маруся. Це не в віко, а пря­мо в око по­пав!


Іван (до Ма­русі). Слу­хай, чор­ня­ва, бро­ви, як сме­та­на, са­жею підве­дені, гли­ною заш­па­ро­вані, - чи ти підеш за ме­не?


Маруся. Як за та­ко­го хо­ро­шу­на не йти! (Ре­го­че). Кру­гом ба­га­тир: від ха­ляв до по­ти­лиці!


Іван (по­ду­мав). Ні, не бу­ду я те­бе сва­та­ти! Бо ко­ли б ти бу­ла хоч трош­ки ви­ща, або ж ниж­ча, або тов­ща, чи там тон­ша… А то якось не під лад. Та ще й зовсім не ба­ла­ку­ча, не­на­че у те­бе й язи­ка не­має!…


(Регіт.)


Христя. Іва­не, я піду за те­бе!


Іван. Ти? Ану пост­ри­вай, я при­див­люсь до те­бе. (Ди­виться їй у вічі). Еге-ге, та ти ж каліка!


Христя. От ще що ви­га­дав!


Іван (шеп­че їй на ву­хо). А прав­да?


Христя од­пи­ха йо­го і біжить між дівчат.


Омелько. Ну, хлопці, що ж ви стов­би­чи­те? До­ки му­зи­ки прий­дуть, грай­те у карт або­що.


Семен. Справді, да­вай­те згу­ляєм у ла­ви! А в ко­го є кар­ти? Або у хвильки!


Один з па­рубків (вий­має кар­ти). Ось у ме­не є!


Іван. Ану, по­ка­жи!… (При­див­ляється на кар­ти). Та й зас­мальцьовані! Славні бу­дуть бли­ни, як діжде­мо мас­ля­ної!


Семен. Ну, хто у хвильки?



Семен і три па­руб­ки сіда­ють на по­лу і гра­ють у хвильки; де­ко­ли про­мов­ля­ють: "А в те­бе дун­дик?", "Хо­ди кра­лю!", "Кла­ди, чуть лізе!", “А в ко­го ку­рят­ник?", "Кла­ди ста­ру!", "Та не пог­ля­дай", "Та ви-бо не змор­гуй­тесь!", "За­од­но про­па­дать, ко­зи­ряй нех­ва­ли­дом…", "Кла­ди попівну!".



Ява 6



Ті ж, Гриць і Ва­силь (му­зи­ки).


Іван. За вов­ка по­мов­ка, а вовк і в ха­ту. Грай­те мені за­раз! (Схо­пив од­но­го му­зи­ку і по­чав пус­ту­вать). Ой грай, ко­ли граєш!…"


Музика. Та ну-бо, не пус­туй! Штру­мент розіб'єш!


Омелько (час­тує). Ви­пий­те, братці, та вчистьте нам якої-не­будь!


Музика. Мож­на, якої зав­год­но мож­на!


Іван. Заг­рай­те мені та­кої, щоб я аж нес­тя­мив­ся!


Музика. Уся­кої

1 ... 6 7 8 ... 15
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дай серцю волю, заведе у неволю, Кропивницький"