Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"

- Чи ж я то­му вин­на, па­не док­то­ре?

- Сього я не ка­жу; од­нак ви не смiєте за­бу­ва­ти, що вiн i ваш батько!

- Вiн мiй батько, а я йо­го донька…

Старого чо­ло­вi­ка об­гор­ну­ла сильна не­тер­пе­ли­вiсть.

- Ради бо­га! - склик­нув. - Ад­же дi­ти ма­ють якiсь обо­в'я­з­ки суп­ро­ти ро­ди­чiв! Се би вам пре­цiнь зна­ти!! А накол­и всьо­го iн­шо­го не хо­че­те уз­на­ва­ти, то му­си­те приз­на­ти, що вiн вас жи­вив!

Її очi за­ми­го­тi­ли.

- Тут i дiй­шли ми до ме­ти… - ска­за­ла во­на з зим­ним усмi­хом, пiд­час ко­ли з її ли­ця не­на­чеб зник­ла й ос­тат­ня кра­пелька кро­вi. - Жи­вив ме­не. Сього я не мо­жу за­бу­ти й нiко­ли не за­бу­ду, па­не док­то­ре, нi­ко­ли! - ска­за­ла вро­чис­то. - Вi­д­­повiдно до моїх сил, вiд­по­вiд­но до моїх здiб­нос­тей, а вла­с­ти­во вiд­по­вiд­но до мо­го знан­ня, кот­рим ме­не мiй батько i те­пе­рiш­нiй уст­рiй сус­пiльний ви­вi­ну­ва­ли, хо­чу со­бi са­ма за­роб­ля­ти на кус­ник хлi­ба, а за­роб­ле­ним щи­ро дi­литись з ро­ди­ча­ми… Од­нак зад­ля обов'язку про­ти во­лi ско­ву­ва­тись з муж­чи­ною, з обов'язку йо­го i се­бе оббрiху­вати… В чiм ме­нi тут до­ба­чу­ва­ти свя­тiсть обов'язку, ко­ли са­мий сей обо­в'я­зок ста­не брех­нею? За­киньте ва­шу дум­ку, па­не док­то­ре! - ска­за­ла, гли­бо­ко вiд­ди­ху­ючи i сла­бо усмi­хаючись. Я не вер­нусь бiльше з раз об­ра­но­го шля­ху. Бачит­е? - до­да­ла во­на. - Я дiй­сно од­на з тих "роз­важ­них крити­чних умiв", кот­рi анi се­бе, анi дру­гих не ща­дять. Я все аналiз­ую й не маю ми­ло­сер­дя нi над со­бою…

- Нi над ва­шим батьком?

- Так, па­не док­то­ре.

- З жа­лем пе­ре­ко­ну­юсь, Оле­но, що з вас го­во­рить нелю­д­сь­кий егоїзм, якась бо­же­вiльнiсть. Нi, - го­во­рив вiн згi­р­д­ли­во, - ви, справ­дi, не спо­сiб­нi до са­мо­по­жерт­во­ван­ня!

- Називайте се в ме­не егоїзмом, од­нак не за­бу­вай­те, що се, що си­лує ме­не ви­хо­ди­ти за­муж за К…го, зi сто­ро­ни мо­їх… та­кож са­мо­любст­во…

- Ви со­фiст­ка!

- А ви ли­хий обо­ро­нець прав­ди, па­не док­то­ре…

- Гiрко бу­де­те ви ко­лись сього жа­лу­ва­ти! - клик­нув вiн. - Ви ще не знаєте жит­тя, од­нак во­но са­мо бу­де вас ба­то­жи­ти й зде­ре по­лу­ду з ва­ших зас­лiп­ле­них очей! Страш­на бу­де для вас то­та хви­ля, в кот­рiй ка­ян­ня i сум­лiн­ня обiз­вуться в ва­шiм сер­цi!

- Я суп­ро­ти усього озб­роєна! - го­во­ри­ла во­на з тим са­мим сла­бим ус­мi­хом, а її очi ста­ли ми­мо­во­лi вог­кi.

- Не про­ти всього, Оле­но; про­ти без­ми­ло­серд­ної про­зи жи­т­тя - нi. Оп­ро­че, вже й сильнi­шi ха­рак­те­ри, як ви, зла­малися.

- Як ви се ро­зу­мiєте?

- Бiда ло­мить i за­лi­зо, а ви лиш лю­ди­на… Во­на здри­гну­лася i гля­ну­ла на нього не­са­мо­ви­тим пог­ля­дом.

- Нiколи, па­не док­то­ре, - вiд­по­вi­ла опiс­ля з су­по­кiй­ною го­р­дiс­тю. - Влас­не для то­го, що я лю­ди­на.

По йо­го ли­цi про­май­нув який­сь за­га­доч­ний ус­мiх. Вiн пi­днявся i схо­пив ка­пе­люх.

- Зносiть iз гiд­нiс­тю нас­ту­па­ючий удар! - ска­зав i по­дав їй ру­ку на про­щан­ня.

- Дякую вам за ва­ше спiв­чут­тя, па­не док­то­ре! - вiд­по­вi­ла хо­лод­но.

***

Щось у двi не­дi­лi пiс­ля сеї роз­мо­ви вер­нув рад­ник си­ль­но пiд­пи­тий до­до­му. Док­тор опо­вiс­тив йо­му ре­зультат сво­єї роз­мо­ви з Оле­ною, а внас­лi­док сього i внас­лi­док ви­порожнених ба­гатьох фля­шок був вiн у ли­хiм наст­рою.

Вiн зма­гав­ся з жiн­кою, кот­ра ро­би­ла йо­му гiр­кi до­ко­ри з при­чи­ни йо­го не­щас­но­го на­ло­гу й нас­лiд­кiв, якi вiн те­пер на них спро­ва­див. Вiн вiд­гу­ку­вав­ся їй гру­би­ми сло­ва­ми, за­яв­ля­ючи, що не має зов­сiм на­мi­ру так по­во­ди­тись, як се дур­ним ба­бам за­хо­четься. Вiн був уже до­во­лi дов­го те­рпеливим: те­пер од­нак не стає вже i йо­му тої си­ли…

- Як мо­жеш та­кi дур­ни­цi плес­ти, чо­ло­вi­че! - бо­ро­ни­лась рад­ни­ко­ва. - Хто ос­та­вав­ся зав­сiг­ди па­ном своєї во­лi й роз­поряджував грiш­ми? Хi­ба ж я? Слi­па я бу­ла й не­дос­вiд­че­на, що не на­ло­жи­ла то­бi за­раз з пер­шо­го ра­зу по­во­дiв; не на­йшлась би я ни­нi в та­кiм по­ло­жен­ню, кот­ре до­во­дить ме­не до роз­пу­ки. То­бi i маю зав­дя­чи­ти, що ни­нi лю­ди по­ка­зу­ють на ме­не пальця­ми; на свої ста­рi лi­та бу­ду жеб­ра­ти кус­ни­ка хлi­ба в дi­тей або в за­ро­зу­мi­лих сво­якiв! Од­нак луч­че ум­ру, до­ки се справ­диться!

- Ха-ха-ха! - розс­мi­яв­ся чо­ло­вiк за­мiсть уся­кої вiд­по­вi­дi.

Радникова стри­во­же­но по­вер­ну­ла до нього своє ли­це, що в ос­тат­нiм ча­сi сильно ви­ху­дi­ло.

- Ще й смiєшся! - пи­та­ла во­на гiр­ко-згiрд­ли­во.

- Ти ме­нi хо­тi­ла би по­во­ди на­ло­жи­ти? - ре­го­тав­ся вiн злос­ли­во. - Ти, що не маєш на­вiть нас­тiльки си­ли, щоб су­проти своєї доньки по­ка­за­ти свiй ма­те­ринський ав­то­ри­тет? Зно­си ж те­пер нас­лiд­ки тво­го лi­бе­рально­го вихован­ня­ й лю­буй­ся дум­кою, що Оле­на зос­та­неться ста­рою химе­рною пан­ною. Во­на не хо­че й чу­ти про К…го.

Радникова так i здриг­ну­лась при йо­го сло­вах; бу­ло по нiй вид­но, що во­на уги­на­лась пiд їх тя­га­рем.

- Чи се дiй­сно прав­да, Епа­мi­нон­да­се? - пи­та­ла во­на несмi­ливо й нер­во­во дро­жа­чою ру­кою вiд­су­ну­ла на сто­лi лам­пу на­бiк, що­би лiп­ше заг­ля­ну­ти йо­му у ли­це. Се не мо­гла бу­ти прав­да. Ад­же се под­руж­жя му­си­ло ста­тись рятун­ковим сре­дст­вом суп­ро­ти вся­кої нуж­ди для неї i для її бi­дненької най­мо­лод­шої ди­ти­ни.

- I я хо­тiв би, що­би се не бу­ла прав­да… - вiд­по­вiв рад­ник нас­мiш­ли­во. - Те­пер мо­жеш iти до неї i їй по­дя­ку­ва­ти. А ко­ли нi, то на­ло­жи їй по­во­ди… Чо­му ж нi? Дран­тя бабське! - про­бур­мо­тiв пiд нiс i за­чав нер­во­во хо­ди­ти по ха­тi.

Жiнка сi­ла та лиш зак­ри­ла ли­це ру­ка­ми…

- З най­мо­лод­ших лiт ма­ла во­на зав­сiг­ди свiй ро­зум! - лю­тував вiн дальше. - Ро­би­ла мiй дiм пос­мi­хо­виськом та ме­тою вся­ких до­те­пiв. А те­пер ще хо­четься їй до­пов­ни­ти мi­р­ку без­та­лан­ня? Те вже їй не вдасться. Ще жию я; а ко­ли до сього ча­су з батькiвською во­лею ще не поз­на­ко­ми­лась, то поз­на­ко­миться з нею те­пер. Во­на му­сить за нього ви­йти!

- Сього во­на не вчи­нить, Епа­мi­нон­да­се! - прос­тог­на­ла ра­д­ни­ко­ва. - О, ко­ли б я бу­ла то­дi пе­ред­чу­ва­ла, що той бу­де при­чи­ною її ни­нiшнього по­ве­ден­ня! Якою не­на­вис­ною, якою нез­нос­ною бу­ва­ла для ме­не йо­го при­сут­нiсть!

- За твоєю спи­ною пiд­дер­жу­ва­ла во­на лю­бов­нi зно­си­ни, ко­рес­пон­ду­ва­ла, а ти бу­ла слi­пою й глу­хою! - го­во­рив рад­ник дальше. - Те­пер зби­рай, що по­сi­яла! Що ме­не стосує­ть­ся, то ка­жу ще раз, що я по­ка­жу їй, хто го­ло­ва ро­ди­ни. Не бу­­ду тер­пi­ти, що­би во­на про­ти­ви­лась моїй во­лi зад­ля яко­гось бо­же­вiльно­го фар­су. Бу­ду… - i вiн за­мовк наг­ло. В по­ко­­ях по­чу­ли­ся лег­кi кро­ки, а тро­хи зго­дом