Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

– Месьє Кліментí, ви дасте автограф? – одна з сестер, ховаючи очі, простягнула газету з його портретом.

– Я ж не актор, – спробував відкараскатися він, бо справді не кортіло, особливо після нинішньої зустрічі з редактором.

– Ви краще!

– Ви – герой, справжній!

– Не той, який у кіно!

Медсестри щебетали наввипередки, не лишаючи Кошовому жодних шансів для відступу. Він розмашисто підписав своє обличчя, відразу – вдруге, втретє, вчетверте. Шарлот на цій виставі була глядачкою, й видовище її явно тішило. Нарешті медички розлетілися, одна з них підхопила нарциси, аби знайти для них вазу. Щойно за останньою зачинилися двері, Клим підморгнув, наблизився до ліжка, нахилився, прийняв від мадемуазель смачний поцілунок.

– Не розумію, чому ми ховаємося, – промовив потім, відсторонившись. – Ти ж перша сказала, що ми не знайомі.

– Я сказала – знаю тебе, – поправила Шарлот. – Ти мій прихильник. Один із багатьох. Нічний сторож у кабаре має право бути прихильником однієї з танцівниць.

– Кращої артистки, – нагадав Кошовий. – І ти знаєш, я не компліменти кажу, не перебільшую. Про твій номер таке писали й до нашого близького знайомства.

– Там більше, – завважила вона. – Не вітаються близькі стосунки артистки кабаре з нічним сторожем. Ще й старшим від неї на двадцять років, ще й апатридом, якому треба продовжувати carte d’identitе́ d’е́tranger[28]. Хазяїн попереджав нас – жодних амурів на робочому місці. Кожна підписала папір. Ми ж не хочемо, аби мене вигнали.

– Ти знайдеш роботу.

– Ага, героїня першої шпальти, – гмикнула Шарлот. – Жертва, урятована не знати ким. Не ображайся, Клименті, але…

– Та я на таке давно не ображаюся, – відмахнувся Кошовий. – Мене інше цікавить. Як у нас далі все могло скластися. Чи не могло?

– Ти задля цього прийшов? Чи просто навідати?

– Не повіриш: саме два дні тому хотів запитати тебе.

– Замість того вгатив мені кулю в стегно, – дівчина реготнула. – Бач, а я журилася: ляжки, мовляв, товсті.

– У тебе там м’язи.

– Ти знав, куди цілити.

– Аби не мацав до того потрібні місця тим же, чим тримав револьвер, – Клим розкрив долоні, поворушив пальцями.

– Фе, безсоромний, – Шарлот грайливо показала кінчик язика.

Відверту розмову перервала поява медсестри – та урочисто внесла порцеляновий глечик із нарцисами.

– Дозвольте відкланятися, мадемуазель, – тон Кошового знову став ввічливо-світським.

– Вже йдете? Так скоро? – це спитала медичка.

– Месьє має справи, – спокійно пояснила Шарлот. – Але ж ми вдячні йому й чекаємо в гості знову. А я, до речі, нарешті матиму нагоду прочитати ось цю скандальну книгу.

Аж тепер Клим побачив на тумбі біля ліжка примірник «Пацанки»[29].

– Якщо дозволите, мадемуазель, я почитаю після вас, – цвірінькнула медсестра, ледь червоніючи. – Я швидко читаю, з лікарні не винесу, не хвилюйтеся.

– Та можете взяти додому, – Шарлот знизала плечима.

– Не можу, – дівчина раптом перейшла на шепіт. – Бо живу з батьками. Мама минулого року забрала цю книжку в старшої сестри. Грозила викликати поліцію, якщо побачить цю порнографію в домі ще раз.

– Пардон, мадемуазель, – стрепенувся Клим. – Ваша матінка хоче здати в поліцію свою рідну доньку? Через звичайну книжку?

– Ні, сестрі вона просто надавала ляпасів… книжкою, – пояснила медсестра, відводячи очі. – Поліцію гукне, аби дізналися, хто дав їй оце. Я ж не хочу, аби через мене у вас були неприємності.

– Поки що неприємності в месьє автора, – гмикнув Кошовий. – Ходять чутки, письменника можуть позбавити Ордену Почесного Легіону.

– Хіба у вас у Росії не такі порядки? – поцікавилася медсестра.

– Я не з Росії, мадемуазель Ніна́, – сухо відрізав Клим. – Тобто, у нас, – він тицьнув себе пальцем у груди, – це не в Росії. Хоча ви праві, російські порядки я мав нещастя відчути на собі.

Знову сіпнулося віко.

Так тривало давно – п’ятнадцять років тому, в іншій державі та іншому, довоєнному житті. Кошового, тоді ще успішного київського адвоката, побив слідчий на допиті. Арештували його за спробу захищати друкарів, які порушили заборону й спробували видати українською просвітницький журнал. Без жодної політики, лише нариси та поезія. Климом зайнялася не поліція, жандармерія, і в тюрмі «Косий капонір» вибивали зізнання в сепаратизмі та намірах готувати замах на царя. У запалі слідчий кілька разів ударив його головою об муровану стіну. Підслідний зомлів, а коли очухався – назавжди отримав нервовий тик.

Праве віко оживало, щойно Кошовий починав нервувати, втрачати контроль. Або – відчував подразник, який не міг пояснити, але саме ці відчуття підказували напрям руху до прозріння й відкриття чергової істини. За десять років, що Клим прожив у Львові, йому доводилося встрявати у різні кримінальні справи та самотужки розв’язувати загадки. Тож набута під час тюремних тортур вада часом заважала, а часом – ставала в пригоді.

Фронтова контузія лише додала: нервовий тик уже давав про себе знати просто так, незалежно від обставин…

– Якщо ви вже згадали Росію, мадемуазель, то повірте мені: тут, у Франції, ще не цензура. Бо авторів книжок не саджають за грати, – додав Кошовий, легенько посміхнувшись у вуса. – Навіть більше. Чув, із «Пацанки» зробили фільм, й кіно ніхто поки не забороняє.

Уже не знаходячи потрібних слів, Ніна́ розгублено крутила головою.

– Не бентежте дівчину, месьє, – Шарлот теж посміхнулася, підбадьорюючи медсестру.

Клим мовчки вдягнув капелюха.

Торкнувся крисів пучками пальців.

І залишив палату.

День минув у дивних клопотах і поволі наближався до вечора.

Кошовий не квапився додому. На нього ніхто не чекав, сьогодні хазяїн ще дозволив не виходити на службу. Месьє Кліменті раптово став знаменитістю, а отже, зросла увага й до закладу, в якому він служив. Тож господар люб’язно дозволив Климові хворіти вдома стільки, скільки той вважає за потрібне. Хоча й попросив не зловживати, не ховатися в своїй комірчині довше, ніж тиждень. А в розмовах із репортерами, котрі напевне набридатимуть найближчими днями, поки не станеться іншої сенсації, наполегливо радив згадувати назву кабаре «Конкур», де все сталося.

Нічого, Кошовому не шкода.

Минувши Нотр-Дам, узяв ліворуч і незабаром опинився на Шануанес. Він забрів на цю стару вуличку ще минулого року, коли перебрався до Парижу з Праги і, не маючи роботи та постійного житла, вештався містом. Так Клим відкривав для себе Париж, надолужував те, на що не мав часу, коли сюди потрапив раніше. Найперше він, дорослий чоловік, зробив те, про що мріяв гімназистом, ковтаючи романи Дюма – зайшов місця, де мешкали всі чотири мушкетери.

Спершу відвідав вулицю Вожирар – там оселився д’Артаньян – й у ті далекі часи місцевість була ще паризьким передмістям. Кошовий уявив себе молодим шевальє, коли опинився на його місці. Так само, як юний гасконець із збіднілої шляхетної родини, Клим у свої тоді ще сорок чотири міг собі дозволити оселитися далеко від центральної частини. Потім знайшов особняк