Читати книгу - "Голова з площі Пігаль"

Ось так, у мандрах, він вийшов і на нешироку, затишну вуличку, до якої немов перенесла описана містером Велсом без малого тридцять років тому машина часу[30]. Мабуть, саме таким Париж був у часи не лише Дюма – цю вуличку, поза сумнівом, топтали чоботи невгамовних мушкетерів. Уже на її початку Клима зупинив ресторанчик із вивіскою салатного кольору, фасад якого обвивали гліцинії. Ноги самі занесли всередину, дубові балки сталі мовби посміхнулися гостеві, й Кошовий незчувся, як уже стояв із келихом червоного вина біля барної стійки.

Відтоді Клим учащав на Шануанес, коли хотів побути на самоті. Власне, він, емігрант не першої молодості, здебільшого не мав великого товариства й широкого кола спілкування. Але саме тут, у старому ресторані, Кошовий відчував себе в іншому Парижі. Де ніхто ззовні не втрутиться в хід думок, не занурить силоміць, проти волі, в бурхливе й непевне повсякдення, не відволікатиме. Ефект – наче переходиш до іншої, окремої, ізольованої від гамірного повсякдення реальності.

Виринаєш із великого паризького казана.

Не варишся в ньому.

Березневе сонце встигло висушити вулиці після вчорашнього нічного дощику. Та все ж назовні було ще вогко, аби власники виставляли на вулиці столики. Клим відразу, дуже швидко й вдячно перейняв звички парижан моститися на свіжому повітрі, за стінами ресторанів та бістро. Проте нинішня погода була ще надто свіжою.

Кошовий такої не любив.

Він не прів у окопах п’ять останніх років, та все ж мав нагоду повоювати. Війна не коригується порами року, тож доводилося спати о прохолодній порі на голій землі. Наслідок – Клим став чутливішим до вологості й протягів. Про спорт, яким захоплювався замолоду, довелося надовго забути. Хоч боксувати після тривалої перерви почав – бився з власною тінню в своїй крихітній кімнатці. Загалом же гартувати тіло наново не мав ані часу, ані сил, ані натхнення.

Зайшов усередину, в тепло.

Від входу до бару було лише кілька кроків. Навіть на цьому короткому відрізку хазяїн ресторанчику встиг перехопити Клима. Месьє Анрі Компана́ якщо й був старшим за нього, то навряд набагато. Кошовий ніколи не цікавився його родоводом. Але, поза сумнівом – це якийсь із нащадків першого власника. Навіть у камізельці, пошитій за свіжими вимогами моди, штанах сучасного фасону, нових черевиках та з легким шаликом замість краватки месьє Анрі нагадував людину, що ступила крізь невидиму, прозору стіну, яка розділяє теперішній та минулий часи. Куці пухкенькі руки спритно зловили Климову правицю, сильно струснули.

– Mon Dieu[31], месьє Кошові! – вигукнув він. – Де ви зникли, роки вас не бачив! Забули дорогу до нашого скромного закладу!

– Бог із вами, месьє Анрі, – відповів Клим, делікатно вивільняючи руку. – Я ж заходив до вас у неділю, а це лише чотири дні тому.

– Так! І за той час ви стали відомим на весь Париж! Я пишаюся таким клієнтом, месьє Кошові! Більше того, вас упізнали інші мої постійні відвідувачі! Два останніх дні вони заходять сюди, аби лиш дочекатися вас! Кожен хоче потиснути вашу руку!

– Облиште, месьє, – відмахнувся Кошовий. – Повірю, що дехто тут мене справді впізнав на тому газетному фото. Проте на весь Париж я навряд відомий. Скажіть ще, на всю Францію.

– Звісно, герої можуть собі дозволити іронію та скромність, – кивнув хазяїн, заходячи за барну стійку й відтісняючи про цьому плечем мовчазного бармена, підхопив з полиці вже відкорковану пляшку червоного вина, вільною рукою виставив келих. – Не питаю дозволу пригостити вас за рахунок закладу, месьє Кошові. Роблю це без дозволу. Наполягаю. Вітальний келих відсьогодні й допоки я живий зустрічатиме вас завжди, як знайдете час та переступите цей поріг. І те саме робитимуть мої нащадки, бо я впишу це побажання в заповіт.

– Mon Dieu, месьє Анрі! – парирував Клим у тому ж тоні. – Дожити б до того.

– Не прибідняйтеся, житимете довго й щасливо. Прошу!

Кошовий не сперечався. Взяв келих, пригостився, піднявся нагору крученими сходами, опинився в обідній залі. Тут ще не зібралися відвідувачі, час вечері настане трохи більше ніж за годину. Він пройшов углиб, примостився за найдальшим столиком, скинув пальто й капелюха. На вішак не чіпляв, поклав поруч.

Месьє Компана́ наспів, коли Клим майже допив вино.

– Бажаєте повторити?

– Так, але частувань на сьогодні досить. Не хочу зловживати.

Хазяїн багатозначно зиркнув на нього.

– Як завжди записати в борг, месьє Кошові?

– Наступний мій візит буде з метою погасити кредит, – кивнув Клим.

– Та які рахунки між нами! – месьє Анрі театрально замахав руками, мовби круг нього літали мухи. – Аби я не знав, що ви платите борги, не дозволив би вам їх робити.

Пляшка з’явилася ніби з повітря.

– Читали сьогоднішню «Парі Суар»? За півгодини перед тим, як ви завітали, мені принесли свіжий випуск.

– Невже знову щось про мою скромну персону?

– Аби ж то, – у зітханні господаря чувся щирий сум. – Жити страшно, месьє Кошові, після таких новин. Кому – сенсація, а кому ніч не спи.

– Газети інакше не працюють, – зазначив Клим філософськи. – Чим налякали цього разу?

– Вчора вночі на Пігаль знайшли відрізану голову.

Кошовий поперхнувся.

Попри спробу мовити втаємничено, сказане прозвучало аж надто буденно як для справді небанальної пригоди.

– Чию голову?

– Людську, – сказав месьє Компана́. – Я не здивований, месьє. Пігаль, Кліші, Бельвіль[32] – це клоака, дно. Там відбуваються найогидніші в Парижі речі. Натомість здивований, і то приємно здивований, як швидко поліція затримала вбивцю. Ви не француз, месьє Кошові. Але історія, попри всю жорстокість, навіть дуже французька.

– І хто, кого, за що вбив? Газетярі, як завжди, провели слідство й суд значно швидше за тих, кому належить то робити за законом.

– Дружина вбила чоловіка через коханку. Спосіб надто шокує, хоча мотив – один із тих, що будуть вічно. Той месьє Лоран напевне довів свою мадам Лоран подружніми зрадами до сказу.

– Мадам Лоран…

– Так, мадам Мішель Лоран, – господар поклав перед Климом газету, розгорнуту на потрібній сторінці. – Вона, звісно, ні в чому не признається. Я б на її місці теж не признався. Навряд чи хтось при здоровому глузді зробив би подібне зізнання.

– Кажу ж: газети винесли вирок раніше за суддів, – Кошовий мазнув поглядом на аркуш. – Голову відомого промисловця знайшли повії на площі Пігаль. У вбивстві підозрюють ревниву дружину. Бачте, – він постукав пальцем по великим літерам заголовку, – підозрюють. А жінку вже поставили в один ряд із Шарлоттою Корде[33].

– Мадемуазель Корде не обезголовила свою жертву, – нагадав месьє Анрі. – І потім, вона була фанатичкою, скоїла політичне вбивство, бо дуже хотіла прославитися. Принаймні,