Читати книгу - "Свята Йоанна, Шоу Джордж Бернард"

Для Жанни пожиттєве ув'язнення здавалося нестерпнішим, ніж спалення живцем, тому вона й обрала друге. Добровільно прийнявши смерть, вона позбавила церкву права вирішувати за неї. Церкві слід було обмежитись вигнанням. Це було б у рамках її компетенції: Жанна відмовилась визнати авторитет церкви і прийняти її правила, тож церква могла просто сказати: "Ти не належиш до нас, йди і знайди собі або започаткуй іншу релігію, яка пасує тобі". Церква не мала права казати: "Тепер, коли ти покаялась, ми приймаємо тебе назад, але зостанешся у в'язниці до кінця днів своїх". На жаль, церква не могла припустити існування поза своїм колом живої душі, котра рятує релігію, і вона, немов у болоті, загрузла в примітивному калібанізмі[21] (за визначенням Браунінга) та спокутуванні гріхів зі страху перед Богом — через страждання і жертвоприношення. Вона не сповідувала жорстокість заради жорстокості, а жорстокість заради спасіння душі Жанни. Жанна ж гадала, що спасіння її душі — це її особиста справа і жодним чином не стосується церковнослужителів. Вживаючи цей термін з неповагою і презирством, вона демонструвала своє нехтування церковнослужителями так само радикально, як і Вольтер чи Анатоль Франс. Якби вона сказала: "Я поклоняюсь Господу, що на небесах, а не церковному братству в чорних мантіях", то не могла б висловитись ясніше.

Католицький антиклерикалізм

Я не хочу наводити на думку, що людина, настроєна проти авторитету церкви, не може бути водночас доброчесним католиком. Всі папи-реформатори були затятими прибічниками антиклерикалізму.[22] Причиною створення найбільших орденів був протест проти священиків: францисканці не терпіли зверхності священиків, домініканці — їхнього ледарства, а єзуїти — їхньої байдужості, неуцтва та недбальства. Найбільш богопослушні члени Ольстерського оранжевого товариства і Лестреської нижньої церкви (за описами містера Генрі Невінсона[23]) — все одно, що Галліон[24] у порівнянні з Макіавеллі, котрий, хоч і не протестант, та був ненависником духовенства. Багато католиків осуджують священиків як ледацюг, п'яничок, марнотратників і розпусників та вважають їх не гідними виконувати покладений на них обов'язок пасторів своїх прихожан. Проте заявляти, що спасіння людських душ священиків узагалі не обходить — це вже занадто. Тут Жанна переступила межу.

Недостатньо католицький католицизм

Отже, якщо ми визнаємо, як і повинні зробити, що спалення Жанни було помилкою, нам потрібно значно розширити межі католицизму, щоб вмістити Жанну. Церквам необхідно визнати, що жодна офіційна організація простих смертних, розумові здібності котрих так-сяк сягають середнього рівня (як показує історія, церковні служителі на більше і не претендують), не може засуджувати думку особи, обдарованість якої сягає геніальності — за рідкісним винятком, коли такою особою є папа, і при цьому тільки тоді, коли він безмежно зухвалий. Церквам і самим не завадило б навчитися смиренності, якої вони вчать інших. Апостольське наступництво не може гарантуватися і обмежуватися самим рукоположенням,[25] бо навіщо тоді помазані священнослужителі ганьбили історію, як світові негідники, так часто кидаючи язичників та вигнанців у пащу полум'я? Коли церковні служителі поводяться, ніби вони небесні святі, це призводить до страшних помилок, скоєних щодо Жанни, Бруно, Галілея та інших вільнодумців; і церква, яка виключає вільнодумців… ба ні: яка цілком переконана, що коли ідея по-справжньому вільна, то веде тільки до істини, проповідуваної церквою, — не просто не має майбутнього, але й, очевидно, сама не має віри у власні принципи і є винуватою в єресі, що теологія і наука — два різні суперечливі імпульси, які ніби перетягують громадськість кожен на свій бік.

Переді мною лежить лист від католицького священика. "У вашій п'єсі, — пише він, — я бачу яскраве висвітлення конфлікту королівської, духівницької та пророчої влади, який і занапастив Жанну. Як на мене, то не перемога однієї з них над іншою приведе нас до миру й правління святих в королівстві Господа Бога, а плідна взаємодія, яка хоч і коштуватиме напруги, та є справою благородною". Ось так, краще і сам папа не сказав би. Ми повинні прийняти таку напругу і з благородством її терпіти, не даючи собі волі вибухнути і все спалити. Це урок, який Жанна дала церкві, і ці слова священика спонукають мене визнати, що канонізація Жанни — величний католицький жест з боку римської церкви стосовно протестантської святої. Його цінність і благодійність виявляться тоді, коли цей жест зрозуміють саме так. Якщо якийсь простий священик не погодиться, я просто нагадаю йому, що церква перебуває в руках Бога, а не, як собі думають священики, Бог у руках церкви; якщо ж він такий упевнений, що знає наміри Бога, то цікаво було б його спитати, чи перед ним розходилось море, чи він опускався до самої його глибини. Відповідь Жанни була б такою самою, як слова Старого Заповіту: "Хоч Він пригнічує мене, я все одно покладаюсь на Нього, але йтиму своїм шляхом".

Закон змін — це закон бога

Коли Жанна не сходить зі свого обраного шляху, вона цим заявляє, як Йов, що потрібно шанувати не тільки Бога і церкву, а й Слово, яке сталося Плоттю: шанувати далеко не пересічного індивідуума, який представляє життя, можливо, у найвищій точці людського розвитку, можливо — у найнижчій, але точно — не в якійсь усередненій. У теорії церкви немає обожнювання демократичної середини: це відверто визнана ієрархія, члени якої просіваються, аж доки вони не доходять до найвищого посту намісника Христа. Та при детальному розгляді процесу виявляється, що на кожній сходинці вибору і відбору перевага надається гіршому (головна слабкість демократії), в результаті чого великі папи настільки ж рідкісні та випадкові, як і великі королі, і охлялий старий несповна розуму має більше шансів на крісло та ключі, ніж повний життєвої сили святий. Лише одиниці зі священиків були або могли б бути канонізовані без компрометації стандарту самопроголошених святих.

Якого ще результату можна очікувати, адже в офіційної організації, яка займається духовними потребами мільйонів чоловіків і жінок, переважно бідних і нахабних, немає можливості обирати свого голову за променем світла Святого Духа, що чітко вказує на якусь одну особу. Так само і жодна колегія кардиналів не може молитися настільки ефективно, щоб отримати вірну підказку стосовно свого вибору. Свідома молитва підлеглого може полягати в тому, щоб вибір впав на гідного, кращого від нього, та його підсвідомий інстинкт самозбереження підказує, що потрібно знайти надійного слугу для виконання своїх задумів. Святі і пророки, навіть якщо вони чисто випадково потрапили в ці ряди, насправді завжди самопроголошені, як Жанна. Оскільки ні церква, ні держава, в силу своїх статутів, не може гарантувати визнання навіть самопроголошеної місії, нам не залишається нічого іншого, як зробити справою честі надання єресі найвищого привілею — з тієї простої причини, що еволюція думки і поведінки завжди починається як єресь і порушення встановлених норм. Коротко кажучи, хоч наше суспільство зовсім не терпляче, для розвитку необхідне терпіння або визнання факту, що закон еволюції — це як закон зміни Ібсена. Оскільки закон Бога, який кожним словом спонукає людей вірити в те, що спростовує наука, є законом еволюції, а отже, і законом зміни, то забороняючи зміни, церква, по суті, порушує закон Бога.

Легковірність сучасна та середньовічна

Коли у відомого лікаря Абернеті запитали, чому він дозволяє собі звички, яких радить уникати пацієнтам як шкідливих для здоров'я, він відповів, що його діло — вказувати правильний напрямок, а не йти туди самому. Він міг додати також, що і перехожий сам обирає, чи слідувати вказівкам, чи шукати іншого шляху. На жаль, наші церковні вказівники, коли в них є достатньо влади, примушують подорожнього йти за ними. Коли церква мала цивільну і духовну владу, чи коли контролювала і впливати на цивільну владу наскільки могла, вона забезпечувала покору найжорстокішими утисками, оскільки наміри її були такі прекрасні. Сьогодні, коли лікарі досягнули такого становища, як священики, і через сліпу віру в них (ще більш небезпечну, ніж віра у священиків) можуть як завгодно крутити урядом та пресою, узаконений примус вживати ліки, призначені лікарем, навіть якщо вони отруйні, настільки сильний, що нагнав би жаху на Інквізицію та вбив би наповал архієпископа Лода. У своїй легковірності ми переплюнули середньовіччя, бо священики не мали фінансового інтересу в наших гріхах, як лікарі мають у наших недугах: вони не голодували, коли з паствою все було гаразд, і не процвітали, коли паства занапащалася — на відміну від наших комерційних лікарів. Крім того, середньовічний церковнослужитель вірив, що в разі його несумлінності щось надзвичайно погане трапиться з ним після смерті; такого сумління не зустрінете серед осіб, вихованих на засадах матеріалізму. Наші професійні об'єднання — торгові спілки без душ, які не можна проклясти, та скоро вони доведуть нас до того, що ми пригадаємо: в них усе ще є спини, які можна відшмагати. Ватикан ніколи не був бездушним: найгірше, що йому можна приписати, — це політичну змову з метою утримання не тільки духовної, а й цивільної влади. Таким чином, питання, порушене спаленням Жанни, й нині залишається актуальним, хоча обвинувачення — не таке вже й сенсаційне. Ось чому я повертаюсь до нього. Якби це було виключно заради історичної цікавості, я б не затратив на це навіть п'яти хвилин як читацького, так і свого часу.

Толерантність, сучасна і середньовічна

Що більше ми заглиблюємося у проблему, то складнішою вона видається. З першого погляду ми схиляємося до думки, що Жанну слід було відлучити, щоб вона пішла собі своїм шляхом, хоч вона б запекло протестувала проти такого жорстокого позбавлення її духовної поживи: адже сповідь, відпущення гріхів і причастя були першою необхідністю її життя. З таким духом, як у Жанни, можна було пережити цю трудність, як англійська церква пережила булли папи Лева, створивши власну церкву та затвердивши її як храм справжньої первісної віри, від якої відійшли її гонителі. Такий учинок в очах церкви і держави того часу виглядав як розповсюдження зла й анархії, і жодна політична чи духовна особа не мала стільки віри у свободу, аби його стерпіти.