Читати книгу - "Свята Йоанна, Шоу Джордж Бернард"

Як на нас, то, здавалось би, церкві краще почекати й побачити, чи це дійсно потягне за собою такі вже згубні наслідки, ніж одразу брати на себе обов'язок їх попередження. Це видається досить простим, але якби теперішнє Управління громадського здоров'я залишило санітарію людей на їхній власний розсуд, мовлячи: "Нас не обходить, що ви робите з відходами і наскільки дотримуєтесь чистоти, але якщо ви підхопите віспу чи тиф, ми притягнемо вас до суду й жорстоко покараємо, як в романі "Едін" Батлера"[26], — їх одразу б запроторили до психлікарні та нагадали б, що від нехтування елементарними нормами санітарії всього один крок до смерті дитини чи до початку епідемії, яка б змела навіть найбільш свідомих прихильників гігієни. Нам треба чітко усвідомити факт, що суспільство наше — абсолютно не толерантне. Разючі випадки нетерпимості такі ж характерні для нашого віку, як і для середньовіччя. Прикладом — і відмінністю — сучасності є заміна обов'язкового хрещення обов'язковим щепленням. Різниця в тому, що проти обов'язкового щеплення виступають, як проти грубого і шкідливого антисанітарного шахрайства, а зовсім не тому, що на нашу думку примушувати батьків захищати своїх дітей проти хвороби — зовсім не правильно. Противники примусового щеплення домагаються, щоб його визнали злочином, і їхній протест є таким же проявом нетолерантності, як і його об'єкт. Ні прихильники Пастера, ні їхні опоненти — поборники гігієни не дозволили б батькам ростити дітей голими, хоч і в такого методу виховання є багато захисників. Можемо до знемоги розводитися про толерантність, але суспільству завжди необхідно встановити межу між дозволеною поведінкою і злочином чи божевіллям, незважаючи на ризик приймати мудреців за лунатиків, а спасителів за богохульників. Ми змушені карати, навіть смертю; і єдине, що можна зробити, аби зменшити небезпеку покарання, — це, по-перше, бути надзвичайно обережними з тим, за що караємо, а по-друге, мати на увазі, що відсутність достатньої свободи, яка шокує звичайних людей, разом із відсутністю усвідомлення цінності оригінальності, індивідуальності та ексцентричності, може спричинити застій, що придушить еволюційні сили, які з часом усе одно вибухнуть з надзвичайною і, можливо, руйнівною силою.

Мінлива толерантність

Рівень толерантності суспільства залежить від сили тиску обставин на нього. Наприклад, під час війни ми накладали заборону на певні погляди та саджали квакерів за ґрати, примушували мовчати журналістів, а вмикати світло вночі було серйозним порушенням. У 1792 р., під загрозою вторгнення, французький уряд обезголовив 4000 людей через порушення, за які у мирний час навіть і собаку б не присипили; в 1920 р. британський уряд влаштував різанину й пожежі в Ірландії, переслідуючи юристів, котрі відстоювали внесення до конституції змін, які він сам мав тоді здійснити. Пізніше фашисти зробили в Італії те саме, що й "Чорні і темні"[27] в Ірландії (тільки з дещо жорстокішою варіацією), через напруження, викликане невдалою спробою здійснення індустріальної революції соціалістами, які розуміли соціалізм ще гірше, ніж капіталісти розуміли капіталізм. Люте переслідування росіян у Сполучених Штатах почалося від страху, навіяного російською большевицькою революцією 1917 року. Можна навести безліч подібних прикладів, та й цих достатньо, аби показати, як рівень толерантності постійно коливається, сягаючи то найвищої позначки — безумовного милосердя, то найнижчої — безжалісного тероризму, тому немає жодних підстав, аби втішати себе, що дев'ятнадцяте століття більш толерантне, ніж п'ятнадцяте, і що Жанну ніколи б не стратили в наші так звані "роки просвіти". За останнє десятиліття тисячі жінок, кожна з яких являла собою в тисячу разів меншу загрозу нашому уряду, ніж Жанна своєму, були зарізані, заморені голодом, їхні домівки — спалені; якої тільки біди вони не зазнали від переслідувань, далеко жорстокіших за Хрестові походи середньовіччя, які мали за мету всього лиш захистити гріб Господній від сарацина. Інквізиція, з її англійським еквівалентом — Зоряною палатою, відійшла в минуле в тому сенсі, що їхні імена більше не вживають; та чи може хоч один із сучасних двійників Інквізиції: спеціальні трибунали і комісії, каральні експедиції, тимчасове припинення дії habeas corpus,[28] оголошення воєнного стану чи облоги менших держав, — заявити, що суд над їхніми обвинуваченими ведеться так само справедливо, такими ж відповідними органами влади, такими ж добросовісними суддями, котрі чітко дотримуються закону, як і Інквізиція під час процесу над Жанною, хоч її країна тоді перебувала у стані громадянської та закордонної війни? Все, що Жанна могла б мати від нас, то це — захист державних законів; її суддею, в кращому разі, був би майор, заморочений благаннями взятися за цю справу, а в гіршому — адвокат у червоній мантії з горностаєвим коміром, для якого скрупульозність священнослужителя Кошона здалась би смішною та неджентльменською.

Конфлікт між генієм і дисципліною

Тепер, зрозумівши суть справи, ми можемо перейти до особливостей розумового складу Жанни, що робив її такою некерованою. Як же бути, з одного боку, з правителями, які не роз'яснюють своїх наказів, а з іншого — з людьми, які не розуміють їх навіть після роз'яснення? Встановлення та дотримання наказів будь-якого уряду: світового, державного, індустріального, — відбувається саме за таких обставин.

"Не сперечатися! Робити як сказано!" — треба говорити не тільки дітям та солдатам, а практично кожному. На щастя, більшість людей і не хочуть сперечатися: вони просто щасливі, що їх позбавили клопоту самим думати за себе. Найбільш здібні та незалежні мислителі задоволені тим, що розуміються на своїй конкретній галузі. В інших галузях вони без вагань звернулись би по інструкції до поліцейського і виконали їх, чи спитали б поради кравця, не вимагаючи і не бажаючи при цьому жодних пояснень. Хай там як, є певна причина для підкріплення наказів авторитетом. Дитина послухається своїх батьків, солдат — свого офіцера, філософ — провідника на залізниці, робочий — свого начальника без жодних питань, бо за встановленим порядком людина, котра дає накази, знає, що робить, та відповідно вповноважена і, більш того, зобов'язана давати їх, а ще — бо в метушні щоденної рутини немає часу на повчання, роз'яснення чи з'ясування чинності наказів. Беззаперечна слухняність настільки ж необхідна для безперервного функціонування нашої соціальної системи, як обертання землі навколо осі необхідне для зміни дня на ніч. Тільки слухняність не спонтанна, як здається на перший погляд, — її потрібно спершу виховати і далі вміло підтримувати. Єпископ підкориться королю й послухається його, але нехай тільки простий священик, забувши про свій сан, спробує дати йому настанову, хоч і доречну, як єпископ прокляне його за нахабну зухвалість. Що слухняніша людина перед вповноваженим органом влади, то агресивніша вона до вказівок невповноваженої особи.

Враховуючи це все, уявіть собі весь шлях Жанни. Вона була сільською дівчиною, мала владу над овечками і свинями, собаками і курками та до певної міри над працівниками, найманими її батьком, але більше ні над ким. Поза фермою вона не мала ані влади, ані авторитету, ані найменшої претензії на те, щоб з нею рахувалися. Однак вона командувала всіма, від свого дядька до короля, від архієпископа до генерала. Її дядько був слухняним як овечка та відвіз її до фортеці місцевого воєначальника, який спочатку чинив опір вказівкам, та згодом здався і підкорився їм. Як відомо, так само було і з королем. Вказівки, що треба робити, викликали б нестримне роздратування, навіть якби були запропоновані як найоптимальніший вихід з відчайдушної скрути, в якій тоді опинились глави держави, церкви й війська. Тільки ці вказівки були не просто запропоновані. Не були вони запропоновані і з власної волі Жанни. Адже формулювання було не "Я кажу", а "Бог каже".

Жанна як теократ

Лідери, які так само формулюють свої міркування, не мають жодних проблем з одними людьми, та нескінченну низку проблем з іншими. За що їм не варто хвилюватися, то це за те, що їх проігнорують. Вони або посланці Бога, або богохульні самозванці. Поширена в середні віки віра у відьомство посилювала контраст, тому що коли траплялось очевидне диво (як зміна вітру під Орлеаном), для легковірних це був знак небесного провидіння, а для скептиків — угоди з дияволом. Так увесь час Жанна залежала від тих, хто вважав її янголом, у боротьбі з тими, хто не просто не терпів її за зухвалість, а ще й уважав, що вона була відьмою. До цього всього додайте страшенне роздратування тих, хто не вірив у голоси і вважав її брехухою та самозванкою.

Важко уявити, що могло викликати більшу лють державних діячів, військових командувачів чи суддів, ніж те, що їх переграла, та ще відтіснила від монарха молода зухвала вискочка, яка грала на легковірності народу та юнацькій нерозсудливості незрілого принца, а також скористалась декількома щасливими випадками, котрі наївні люди прийняли за диво. Проти Жанни спрацювали не тільки викликані її успіхом заздрість, ущемлене еґо та лють переможених ворогів, а й небезпідставне скептичне ставлення і сумніви кмітливіших друзів щодо її здібностей, адже не можна відкидати її неуцтва та необачної хоробрості. Всі закиди та критику вона відбивала не аргументами та доводами, а прямим посиланням на владу Бога і заявами, що вона у Нього в особливій довірі; через це для всіх, хто не був під впливом її чарів, вона була настільки нестерпною, що тільки безперервний ланцюг перемог на воєнному та політичному полях міг урятувати її від ненависті, яка в кінці кінців знищила її.

Безперервний ланцюг успіху необхідний для торжества теократії

Щоб скувати такий ланцюг перемог, Жанні необхідно було водночас бути королем, єпископом Реймським, Бастардом Орлеанським[29] і на додачу самою собою, а це неможливо. Вона програла тієї миті, коли їй не вдалося переконати Карла зненацька напасти на Париж одразу після його коронації. Той факт, що вона наполягала на цьому саме тоді, коли король та його наближені планували, як би то прихилити герцога Бургундського на свій бік та використати це проти Англії, зробив її небезпечною перешкодою для них; з того часу їй залишалось тільки блукати полями битв, чекаючи щасливого випадку, який би об'єднав усіх капітанів.