Читати книгу - "Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце"

— Який шоколад?

— Але ж ти казав, що…

— А ти, коли казав, «щоб мені очі повилазили», то справді думав, щоб повилазили?

Продавець не встиг відповісти, бо його покликали в магазин. І саме цієї миті малий помітив, що до магазину підходить висока сухорлява бабуся з плетеним кошиком у руці. Він пропустив стареньку, і поки вона вибирала товар, а це тривало довго, бо все її не задовольняло, Тік обдумував, як же бути з таємною поштою. Послати когось із листом? Тік не дуже вірив незнайомим, а шибеникам із його кола не можна довіряти жодної таємниці. «Вони допитливіші од дівчат, і не відчепишся від них нізащо в світі». Покласти листа в бабин кошик було б непростимою необачністю, бо стара, поки дійде додому, не раз перевірить, що в кошику, й неодмінно знайде листа, це вже була б справжня катастрофа. Що ж робити? І тут він аж скрикнув з радості. Ніби крила виросли в хлопця й скуйовдженим білявим волоссям. Він кулею влетів у магазин, прослизнув повз інших покупців і попросив булавок на цілий лей.

Звісно, його зухвальство й нечемність одразу викликали цікавість, подив та гнів у всіх — і в продавців, і в покупців.

— Що це, ми переселилися в джунглі чи знову повернулися до лісу? — почувся скрипучий старечий голос. — Ви бачили таке? Є і в мене діти, хвалити бога, вони живі-здорові, уже дорослі, але…

Тік спробував піддобритися й чемно промовив:

— Ніби ви не знаєте, які діти… Але ж ви знаєте, що всі вони виростають у дорослих людей…

— Ну, це вже занадто! Нечувано! Ви бачили таке нахабство?!

— Геть звідси! Це не твого батька лавка! Геть, волоцюго!

— Аби це була лавка мого батька, то ви так зі мною не розмовляли б. Я знаю…

— Нема в нас булавок! Вони в магазині «Металеві вироби», що біля кінотеатру, в центрі.

— А навіщо тобі стільки булавок?

— Я назаганяв колючок у ногу, й нема чим витягти. Дуже болить…

— Бідолашний хлопець… А ми його так шпетимо…

— Бідолашний! Дайте йому булавку. Або хоч шпильку.

— На, хлопче, голку… Це ще краще, ніж булавка.

— Спасибі вам, тітонько, — подякував Тік. — Хай будуть здорові ваші внуки… і дорослі діти теж…

— Хай твої слова йдуть до бога! А в яку ногу ти загнав колючки?

Але Тік уже метнувся в двері. І люди тільки тепер помітили, що він взутий.

— Обманув нас, негідник… Ви бачили таке?!

— Я вже зустрічалася з такими волоцюгами і знаю, що їм треба…

— Лишенько! — дехто почав мацати свої кишені.

— Ой, а де ж мій гаманець із грішми? Пробі, рятуйте, обікрав мене злодій! Щоб його грім побив!

— Кличте сержанта!

— А то чий гаманець? Он там, на прилавку?

— Ой, дякувати богові, мій. І даремно я кляла того бідолаху. Тьху-тьху-тьху… Щоб не збулося…

— А може, й справді в нього скалки в нозі? Якось син мій, йому вже зараз тридцять років…

— А чому ж не може бути скалок? Взувся він потім, а воно йому болить зараз…

— Бідолашний хлопець, хіба ви не бачили, який він чемний…

Але Тік не чув цих мінливих балачок. Він причаївся за поворотом дороги, неподалік від будинку, де жили баба й дівчина в білому. Зі своєї схованки він помітив, що стара вже надходить. Почекав, поки вона пройшла трохи вперед, а коли зупинилася біля воріт перепочити, прожогом метнувся до неї, штовхнув ніби ненароком, попросив вибачення, але все це сталося на ходу, він навіть не стишив бігу.

— Проклятущий! — лайнулася баба. — Нема тобі іншого місця, де бігати, тільки на тротуарі? Стривайте-но! Та це ж ніби той самий шибеник! Уже, мабуть, щось украв!

Проте вона хутенько переконалася, що нічого не пропало. Але їй і на думку не спало, що вона могла мати щось на додачу. Хто зна? Може, тоді вона помітила б на своїй спідниці записку з написом: «Полонянці в білому». Але папірець не довго тримався на спідниці, бо тонка ніжна рука непомітно зняла його й притисла до грудей. Полонянка в білому одержала послання.

3

Урсу прийшов до тренувального залу точно о п’ятій, бо знав, що його тренер дуже любить пунктуальність. Він зустрів свого найкращого учня, як завжди, усмішкою. То був чоловік років за п’ятдесят, із показною фігурою, широкоплечий, з дужою шиєю. Хоч тренер і похвалявся тривалою кар’єрою на рингу, проте поставою на боксера не дуже скидався. З виду це була звичайна людина, такий собі інтелігент, що знічев’я зайнявся спортом, а не колишній боксер у важкій вазі. Але він дуже відрізнявся власним поглядом на бокс від інших майстрів шкіряної рукавички, особливо від тих, хто стверджує, що бокс за своїми ознаками і винятковістю — це спорт сили й витривалості. Тренер Урсу не заперечував значення фізичних якостей, але невтомно прищеплював-своїм учням думку, що в кулачній боротьбі немало важать розум та психологія. Противника слід оцінити, підкреслював він, пильно вивчити його стиль, його специфічні удари, і вже залежно від наслідків вивчення боксер повинен організувати бій. Він пропагував не якусь одну-єдину тактику бою, відшліфовану до досконалості кимось із боксерів, а безліч тактик, кожна стосовно до конкретного супротивника й до власного боксування.

Тренер знову повторив Урсу свої звичайні настанови, супроводжуючи розповідь численними прикладами із власної практики та з практики