Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Ну що ж, завдання було нескладне, і я швидко з ним впоралася. Потім узяла заповнений список і пішла шукати  деканат історичного факультету.

Двері з потрібною табличкою відразу кинулися у вічі, коли я тільки піднялася на другий поверх. 

Я постукала і увійшла. В кабінеті побачила двох чоловіків. Один із них і був наш куратор. Другий, на вигляд молодший, зі світлим волоссям і круглим обличчям, сидів за комп'ютером і щось набирав. Вони впівголоса розмовляли між собою, а побачивши мене, замовкли.

Я, трохи соромлячись, підійшла до столу, за яким сидів Олександр Миколайович, і простягнула йому список.

— Ось, я все зробила.

— Дякую, — наш  куратор повернувся до свого колеги і сказав: — Це староста моєї нової групи. Аліна… е-е-е…

— Гордійчук, — я відчула, що червонію.

Білявий підняв голову від монітора і пильно подивився на мене.

— Аліно, у вас в роду були дворяни? — несподівано спитав він.

— Що? — я кліпала очима, не розуміючи, куди він хилить.

— Ну, прабабусі, прадідусі, ким були?

— Вони жили в селі, — невпевнено відповіла я. 

— Погано, Сашку, що наші люди не знають власного коріння, — меланхолійно проговорив блондин. — Он на Заході кожна сім'я має своє генеалогічне дерево.

— Ну, припустімо, не кожна, — знизав плечима Олександр Миколайович. — Так, хіба якісь видатні персони.

— Ти подивися на цю дівчину, — не вгавав блондин. — У ній точно є краплина аристократичної крові. Дуже правильні риси обличчя, а як вона тримає голову! 

Я відразу ж втягнула голову в плечі, бо було неясно, чи він мене хвалить, чи глузує з мене. Тим більше, що я була одягнута у старі джинси та рожеву футболку з Мікі Маусом, волосся зав'язане в "хвіст", бо ж у нас був суботник. Ну яка з мене аристократка? Певно, що цей викладач говорив з іронією.

— Досить, Вадику, засоромив дівчину тут. Вона ж поки що не в курсі, що ти захоплюєшся генеалогією і пишеш про це кандидатську.

Олександр Миколайович поклав принесений мною список до купки якихось інших паперів і підбадьорююче мені усміхнувся:

— Як ви, вже трохи обжилися в гуртожитку?

— Так, дякую, — сказала я.

— У нас дуже хороший колектив викладачів, та й студентське життя кипить, вирує, нудно точно не буде. 

Я кивнула.

Блондин підвівся з-за столу, вимкнув комп'ютер і кудись пішов. А Олександр Миколайович продовжив розповідати мені про різні заходи, які відбуваються в інституті. Мені було приємно дивитися на нього і слухати його голос. 

— До речі, як ви ставитеся до театру? — спитав він.

У театрі я була від сили два рази, коли нас із класом водили на спектаклі, і особливого враження на мене ці походи не справили. Але я розуміла, що культурна і вихована людина просто зобов'язана театр поважати.

— Мені подобається дивитися вистави, — сказала я обережно.

— А самі ніколи не грали на сцені? Ну там, у шкільній самодіяльності?

Я заперечно похитала головою.

— Я до чого це веду? — він підвівся зі свого стільця, обійшов стіл і опинився зовсім поруч зі мною. — У нас в інституті діє драматичний гурток, і я є його керівником. Ми ставили дуже цікаві п'єси. Це взагалі захоплююче відчуття — грати на сцені. Може, ви хотіли б спробувати?

Я невпевнено знизала плечима. Я і сцена — ці поняття мало поєднувалися у моїй голові.

— Багато моїх артистів цього року випустилися, і от я шукаю нових, — він знову усміхнувся, дивлячись мені прямо в очі. — Мені здається, у вас є здібності. Вадим Петрович правий, ви маєте таку характерну зовнішність… Ще б трохи більше впевненості в собі, але все приходить з часом. Не відмовляйтеся, давайте я вас запишу до нашого гуртка.

— Але в мене може нічого не вийти, — сказала я.

— Поки не спробуєте, ви не будете знати, вийде, чи ні…

***

Увечері Марина спитала мене, чому я така замислена. Дізнавшись. що я розмірковую над пропозицією Олександра Миколайовича, вона розреготалася і гукнула до іншої нашої сусідки, Каті, що сиділа перед дзеркалом і крутила волосся на бігуді:

 — Слухай, Кать, яка хохма! Нашу Алінку Мельник сватає до свого кріпосного театру! 

 — Чому “кріпосного”? — збентежилася я.

 — Та ти не лякайся, то Марина жартує, — відповіла Катя. — Просто він дуже вимогливий до своїх гуртківців, ганяє їх у хвіст і в гриву. Вони там годинами репетирують, щоб усе було ідеально. Я колись три дні походила і відмовилася. Мало мені лекцій з семінарами, то ще їхній театр…

— Тоді я, мабуть, теж відмовлюся, — промовила я.

— Та чого, зате Мельник усім своїм гуртківцям заліки й екзамени автоматом ставить. А здати в нього не так просто, я ж кажу, він якийсь трохи пришиблений…

— Перфекціоніст, — похизувалася Марина знанням розумного слова. — Не парся, Алінко, ти спробуй, якщо не сподобається, то завжди можна покинути. А може, ти ще артисткою станеш…

І я стала артисткою.