Читати книгу - "Забудь мене, Впіймай мене, Ретта Кім"

— Давно не бачились, — я ледь усміхнувся. — Цього разу я надовго. Сподіваюсь, твоя господарка мене не приб’є. У будь-якому разі, не кажи, що я приходив. Я погладив кота й піднявся. Підійшов до полички з книжками і вклав між ними ще одну. Думаю, помітить. Ще раз оглянув квартиру й пішов на вихід. Хто знає, коли вона повернеться.

Скажу відверто, розмова з Дейном мене наштовхнула на цей крок… та й і їхні стосунки з Карін… не знаю, до чого це призведе. Ми не бачились п’ять років, хоч я часом навідувався сюди, і мої слова при останній зустрічі... Вона залишилась такою ж впертою, та в ній з’явилось щось іще… і я розумію, що це моя провина. Не знаю, чи в мене вийде, але я спробую… не виходить себе переконати… постійно повертаюсь.

— Все ж схиляюсь до того, що їх підставили, — я вже вийшов з будинку і пройшов кількадесят метрів, коли почувся голос Карісси. Я швидко сховався в тіні одного з будинків. Як же вчасно я пішов…

— Це ще потрібно довести, вогнику. Доказів все ще немає, — пролунав чоловічий голос. Не витримавши, я глянув у їхню сторону.

Двоє хлопців, близнюки. Досить молоді демони. "Вогник"? Схоже, вони теж мисливці.

— Рівера підозріло поводиться, — промовив другий хлопець.

— Рівера сам по собі підозрілий, Ноле, — промовила Карісса і вони, схоже, зупинились біля входу. — Він завжди так поводився. Специфічний тип.

— В тебе всі специфічні, Каріссо. Давай, топай додому. Ти не спала цілу ніч. Завтра хто обходити місто буде?

— Ви не за мене переймаєтесь, а за те, що вам доведеться й завтра працювати? Ви й так халявите, Бейлі. Усе на мої тендітні плечі падає.

— Ага, аякже. Твоє тендітне тільце кого завгодно на той світ загонить. Нічого жалітися. Ні, кидай роботу в салоні. І так непогано заробляєш.

— А ви тільки цього й чекаєте, — буркнула дівчина.

— Ти заганяєш себе роботою, вогнику.

— Не починай, Джейку. Усе — досить час гаяти. Краще загляньте на 19 вест-стріт ще раз… і в 17 вест-стріт теж.

— Чому саме 17?

— Не знаю. Просто загляньте. Йдіть уже, завтра зв’яжемося. Може Белла чого нового розповість.

— Добраніч, — промовили хлопці, обійняли Каріссу й попрямували в мою сторону. Іса зайшла в будинок.

Я вийшов з тіні й повільно попрямував вулицею. Не думаю, що вони мене знають. Карісса не з тих, хто ділиться особистим.

— Ану стій, — пролунало позаду.

— Щось не так? — спокійно запитав я, обернувшись.

— Ти не тутешній, — промовив один із близнюків. — Ім’я.

— Вінсент… Маркс, — трохи подумавши, відповів я. Хлопці переглянулись, один із них кивнув. Як Карісса їх розрізняє? Вони ж однакові.

— Чого приїхав? Обов’язків у пеклі замало, вирішив ще тут погуляти? — невдоволено запитав один.

— Он воно що… і як багато ви знаєте?

— Ми забрали Каріссу до себе п’ять років тому. Тобі майже триста років, Маркс, ти — вищий демон. І ти не знаєш, як поводитися з жінками?

— Як думаєте, безпечно мати сім’ю вищому? — запитав я, склавши руки на грудях.

— А ти Оттвуда запитай, — гмикнув хлопець.

— Добре, перефразую. Дейн передав свої обов’язки мені. Чи безпечно мати сім’ю вищому, наближеному до верховних?

— Оце і вся причина? Боїшся, що не захистиш? Навіщо тоді починав?! — в одного з близнюків почали здавати нерви.

— Помилився, — спокійно відповів я.

— Ти знаєш, чого вартує твоя помилка?!

— Тихіше, Джейку, — заспокоїв хлопця брат і звернувся до мене. — Як ти можеш залишатися таким спокійним, знаючи, що накоїв? Ти ж тут не вперше.

Проникливий хлопець.

— Давайте так, ви не кажете, що бачили мене, а я буду виправляти свою помилку.

— А вже немає, що виправляти! — гаркнув той, що Джейк.

— Джейку, тихіше, — з притиском промовив інший. — Вона знає, що ти в місті.

— Ви просто не кажіть, що зустрілися зі мною тут.

— Ти б краще поїхав звідси, Вінсенте, — промовив… Нол, здається. — Не гніви Каріссу ще більше, бо отримаєш і ти, і ми, і всі, хто потрапить їй під руку, — додав він і, обминувши мене, пішов далі.

Інший кинув на мене роздратований погляд і пішов за братом. Якою вони її побачили вперше, що настільки злі? Що ж… однаково спробую, заодно й це дізнаюся.

***

Я зайшла у квартиру, ввімкнула світло і, вдихнувши, завмерла. Я добре знаю цей запах. Не пройшло й пів року. Я тихо вилаялась, роззулась і попрямувала в кімнату. На столі сидів Найт.

— Він був тут. Ти його бачив? — запитала я. Ох, якби ж коти розмовляли.

Найт махнув хвостом і підняв голову, заглядаючи на поличку. Що там? Я підійшла до столу і пройшлася поглядом по книгах. Маєш тобі… «Червоне і чорне». От серйозно? Він в своєму репертуарі…

Зачекайте… а як він у квартиру пробрався? Я ж на восьмому поверсі живу! Демон! Щоб тобі добре було! Який в біса сон?! Яке в біса «забудь»?! Я вб’ю його!