Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

Дід Бутко був розумний. Коли в нього підросли сини, він спродав усе, що міг, купив парову – розігрівалася соломою – молотарку та жатку і пустив синів по економіях жати та молотити хліб. Господарство вів культурне, на їжі не економили, але працювали від зорі до зорі. То все неправда, буцімто колись люди жили на селі багато, в достатку. Старі люди рішуче спростовують те. Навіть діти із заможніших родин мусили найматися до панських економій на буряки, на жнива.

…Ще не зійшло сонце, а вони, разом з батьками, сидять зарюмані під рундуками на майдані, дожидаються прикажчика. Той приходить, каже свою ціну – здебільшого мізерну. Тюпає прикажчик іншої економії, обіцяє до платні в обід кашу з салом і гармошку… Працювати потрібно від сходу і до заходу сонця. Найбільша економія в селі була княгині Голіциної. Сама княгиня за материної пам’яті приїжджала в село тільки один раз, її зустрічало все село, піп цілував їй руку. Сини ж у село наїжджали, гасали верхи та в бричках по селу, їх боялися, як вогню – чавили курей, собак, а одного разу потоптали й дітей. Зачувши, що приїхали паничі, матері малих дітей на вулицю не випускали.

Усе життя в родині, як і в усіх інших сільських родинах, регламентоване звичаями, практикою: коли і як сіяти, як справляти весілля, як виховувати дітей, навіть як класти на воза плуга і борону і паляниці на стіл, не кажучи вже про найпростіше: не свисти в хаті, не сідай у шапці за стіл, не плюй у вогонь… Либонь, то єдино справедливі закони, справедливий уклад життя – одібране практикою – звичаї, а оте все, що пишуть збіговиська «вибраних» людей – юринда, ніякі парламенти не потрібні, потрібні звичаєві закони. У них теж є чимало закостенілого, хибного, але саме життя все те й відсіває. Особистий досвід – найбільше багатство, його не заміниш ніякими «Капіталами» і «Всесвітніми історіями». За звичаєвим правом існувало сотні літ українське село.

Дід мав дебелу статуру – широкий у плечах, з гордою поставою, владним поглядом, кажуть, закидав на плечі п’ятнадцять пудів, хоч і дибав на дерев’янці – одну ногу мав власну, замість другої – дерев’яна ступка зі шкіряним, пізніше гумовим наконечником. Мені від діда лишилося одне фото, прислане з Архангельської області, із заслання, там він сфотографований з моїм дядьком Андрієм, також засланцем і напис на звороті фото – «Льоні та Юрі, внукам, на добро, щастя та добрий спомин від рідного діда». Звідти він не вернувся. Опинився ж на засланні в колективізацію, бо не пішов до колгоспу, а також за те, що у вісімнадцятому році їздив до Києва уповноваженим від громади обирати гетьмана. Зате, тоді ж, у вісімнадцятому, після вступу до села червоних – першої української дивізії – за наказом Миколи Кропив’янського був розстріляний та колотий багнетом у підвалі крамниці у Ніжині. Дві наскрізні рани в груди – кульова та багнетна – віддяка Миколи Кропив’янського за те, що Онуфрій Давидович врятував його батька, німці хотіли арештувати його за сина-партизана, мій дід привіз Григорія Кропив’янського на возі на хутори, прикидавши його сіном. Але мій дід вибрався з-під інших тіл, виліз із підвалу і приповз на квартиру до дочки, – моєї матері, – котра вчилася на якихось медичних курсах. Уже на ґанку знову втратив свідомість, та моя мати якось втягла його до кімнати (господиня квартири втекла), перев’язала, як зуміла, рани. Відшукала односельця, якого дід колись врятував від розправи натовпу (про це – далі), разом упросили лікаря. Той односелець сховав діда в комірчині, й дід одужував. Щоправда, його знову відшукали, везли (лежачого) на возі на розстріл, але моя мати почала голосити, збіглися люди, вартові побоялися натовпу, скинули діда в канаву та вдарили по конях.

Дід тоді таки одужав. Дуже ж бо був міцний. Мати розповідає: не знав утоми, ніколи не упивався, хоч скільки б не випив, лишень одного разу вдав п’яного, аби довідатися, як поведеться родина, вони привезли його додому, напоїли чаєм, роздягли, вклали в ліжко, а тоді він підвівся і розреготався.

Легендою в родині овіяний дідів старший брат, Єпіфан. Давид Бутко, фельдфебель царської армії, мав дозвіл одного із синів (лише одного) віддати до офіцерського училища – до фельдшерської школи, як тоді її називали, – і нині на тому самому місці в Києві розташоване військово-медичне училище. Готували Єпіфана сільський піп та вчитель. Три рази Давид Бутко гнав сина до Києва, сам їхав верхи, поклавши на кінську хребтину замість сідла мішок із сіном (залізниці до Києва тоді ще не було), а Єпіфан босяка тюпав попереду пішки, чоботи ніс на плечі, на палиці. Підготовка виявилася слабенькою, двічі Єпіфан провалювався на іспитах, і всю дорогу від Києва до Володькової Дівиці, близько ста двадцяти верст, батько батогом «опрацьовував» на синовій спині потрачені на попа та вчителя полтинники та гривеники. За третім разом – дозволялося випробовувати долю тричі, читаємо поєдинок Купріна – Єпіфана прийняли до школи, але він так озвірився на батька, що не хотів вийти до нього попрощатися, зв’язав у вузол свій домашній одяг і перекинув батькові через ворота.

Одначе батько наполягав на побаченні, Єпіфан, вже у військовому, курсантському однострої з блискучими ґудзиками, насунувши на лоба кашкета, вийшов до батька, колишній фельдфебель отетерів перед тими ґудзиками, виструнчився та випалив «Ваше благородіє…», на що Єпіфан гарикнув: «Пішов до всіх чортів!».

Одначе надалі Єпіфан витягнув на першого учня, закінчив школу із золотою медаллю, отримав дозвіл на вступ до Петербурзької медичної академії, скінчив і її з золотою медаллю, вернувся до Києва, де дуже швидко завоював авторитет кращого хірурга міста. Одружився з дочкою купця першої гільдії, неймовірного багатія (куплене дворянство), у посаг за дочкою тесть подарував молодим автомобіль та дім на Печерську, де на даху жили два прикуті до ланцюгів орли. На весілля син покликав батьків, мати не поїхала, соромилася, а Давид одягнув нову чумарку, сукняні штани, добре помастив з черепочка розтопленим здором ялового чобота й поїхав. Весілля свати справляли бучне. Вишукані вина, вишукані страви – все на золоті та сріблі – за столом якісь високі чини, генерали (куповане дворянство цуралося свого купецького первородства); Давид сидів принишклий, майже не пив, намагався нічого не їсти, аби зробити щось не так, не осоромити сина. Але, зрештою, осоромив, та ще й як. Він бачив, що навіть отакі високі чини беруть щось