Читати книгу - "Дороги, які нас вибирають, Юрій Михайлович Мушкетик"

з якоїсь химерної посудини маленькою золотою ложечкою (отакі великі пани – і отакою манюньою ложечкою!), і коли заграли музики, гості повалили до сусідньої зали танцювати, він лишився за столом. Давид подумав: «Помру, і не довідаюся, що в тій посудині», оглянувшись, чи ніхто не дивиться, вхопив великою ложкою тієї страви. То виявилася міцнюща-преміцнюща гірчиця. Діда скрутило, він почав чхати, впав на підлогу, і вже чхав обома кінцями, голосно, і тоді сват, який ще за столом помітив скрадливі Давидові позирки на гірчицю та спостерігав за ним з-поза портьєри, покликав гостей. Справа в тому, що він не полишав надії в будь-який спосіб розладнати весілля, він погодився на одруження дочки з «гепом», бо вона пригрозила повіситися. Єпіфан був неймовірний красень: високочолий, чорновусий, ставний. Як і всі в материному роду.

Давид пішов з весілля, сказавши сину: «ноги моєї більше не буде на цьому порозі». Він дотримав свого слова. Та й Єпіфан не вельми родичався з батьком. А потім чомусь виїхав на Кавказ (здається, хворіла дружина, лікарі порадили їй чорноморський клімат), і в революцію його сліди загубилися. (У родині його життєпис переплутався з життєписом старшого сина Онуфрія – Миколи – там було багато подібного і переповідали все те то як про Єпіфана, то як про Миколу.)

Революція, громадянська війна спалили трохи не весь Бутків рід. У Онуфрія Давидовича було одинадцятеро дітей, шість синів і п’ять дочок. Доля не одного з них могла скласти захопливий, трагічний роман. Здебільшого роман кількох років – від початку революції до кінця громадянської війни. Ураган революції бушував над Чернігівщиною на повну силу, в обох моїх селах – Веркиївці та Володьковій Дівиці стояли смерчі. Мати розповідала, що не завжди можна було дознати, звідкіля вони викочувалися, які сили їх закручували й скеровували. «Сидимо на лавочці біля воріт, весна, пригріло сонечко, ми у святешніх сорочках та в стрічках, саме неділя, люди йдуть із церкви, аж чуємо – в кінці шляху – пісня. Їдуть вершники, по кілька в ряд, попереду гармошка… І раптом з дзвіниці церкви – кулемет. Бачу як зараз: упав кінь, а під ним вершник смикається, а вибратися не може. Вершники повалили через тини – в сади та городи… До нас у клуню набилося поранених повно-повнісінько». «Хто ж кого побивав, мамо?» «Не пам’ятаю, тоді так часто одні перемінювалися на інших».

Я вже казав, що перемінювалися самі люди. А точніше, вони не такі, як ми знаємо їх у буднях. Чим далі в глибінь віків – люди все дужче не схожі на нинішніх. Вони були мовби грубіші (й одяг грубіший, і їжа, і умови життя важчі), але насправді – тонші, ніжніші. Витриваліші, не такі демагогічні, покірні долі, спокійніші. Сприймали все як веління вищих сил, бо жили в оточенні лісовиків, русалок, відьом, перелесників, чортів, їхні душі пізніше вростали у ряст, у верби, у жита… У діда Бутка – одинадцятеро своїх дітей і сліпа матір, й материна сестра, тітка, а ще троє чужих дітей-сиріт. В однієї жінки згоріла хата і все в хаті, й хліви та повітки, лишилася корова, яка прийшла з поля та двійко дітей. Отако, купкою – діти на моріжку, мати та корова біля них, вона лизала господині руки, – чипіли. Онуфрій Давидович приїхав підводою, посадовив на воза діток, прив’язав корову до полудрабка, кинув погорілці – «Ходімо до нас, небого. Де одинадцятеро, там буде й тринадцятеро». Буденно і просто. І виростали діти, і зростав у купі ще один хлопчик, теж сирота. Як вони жили – своїх одинадцятеро! – де спали, що їли – уявити важко. Третє прийомне дитя опинилося у Бутків таким чином: жила в селі дівчина, Пріська, нагуляла дитинку, хлопчика. Народила вдома, під піччю, батьки – бідаки з бідаків – не розмовляли з нею, виганяли з хати, мати ширяла кочергою під піч. У хаті – пекло. Але Пріська була гарна з себе. Її посватав удівець, одначе поставив вимогу: «Байстрюка не хочу, дівай, де знаєш». Пріська носила хлопчика по бездітних господарях, проте його ніхто не брав: «Байстрюка не візьмемо». І тоді вона принесла дитя до Бутків, упала Онуфрію Давидовичу в ноги. Онуфрій Давидович чухав потилицю: «Нехай живе, де тринадцятеро, буде й чотирнадцяте». Хлопчик виріс у веселого, дуже роботящого парубка. Історія його життя – то ще один роман, однак він немає до моєї оповіді ніякої дотичності.

Люди були й покірні долі, але мужні, часом і жорсткі, а то й жорстокі, і все ж не схожі на нинішніх «крутих хлопців», рекетирів та бандитів, які можуть убити людину за кілька доларів, а то й нізащо. А що вже розвелося брехні, обманів, обмов, багатьом людцям нічого не варто обкидати багнюкою ближнього в газеті, зіпсувати йому життя, а то й знищити, не змигнувши оком. Нині людина сама собі облудна, міра речей і совісті втрачені. А колись мірою їй був Бог, громадська думка, неслава в селі, презирство сусідів. Що з нами зробили за сімдесят років і роблять далі!

Так-от про мужність, чи то пак триб життя.

…Діялося на початку громадянської війни. Жили в лісі на хуторі дід та баба, самі-самісінькі на всенький ліс. І стояли в лісі партизани. Всі молоді, здорові, баба прала їм сорочки, варила в печі борщ та каші.

У неділю дід вертався з міста, де продав телицю, біля криниці над лісовою дорогою сиділи партизани. Дід привітався до них. «Продав телицю?» – запитав молодий парубок Шовкуненко. «Продав». «Скільки взяв?» «Усі мої».

Дід прийшов додому. «Бачив лісових хлопців, – сказав бабі. – Уночі прийдуть по гроші». «Та що ти, – сплеснула баба в долоні. – Синки!». Вона називала їх «синками». «Прийдуть синки», – відповів дід. Що б зробили за такої ситуації сьогодні ми? Певно, втекли хоч на якийсь час до села. Дід та баба спокійно почали готуватися до відвідин непрошених гостей. Баба вийняла з воза шкворінь та сховалася на печі, дід набив з дула одноствольного дробовика та сів у сінях, підперши сінешні двері. Ніч. Світить місячний промінь, блукає по хаті. Хрясь! – вилетіла віконна рама, у вікно просунулася підсака. «Клади гроші!» Мовчанка. «Клади гроші!». Навіть цвіркун у хаті замовк. Один партизан-бандит стрибнув у вікно. Огледівся по хаті, ступив на лежанку. У руці тримав револьвер. Баба лівою рукою вхопила за дуло револьвера, правою – шкворнем ударила бандита по голові. Раз і вдруге. Він випустив револьвер, тримаючись обіруч на голову, заюшений кров’ю, ступив до вікна. Його почали тягнути з хати, і цієї миті дід прочинив сінешні двері та ввігнав заряд дробу ще одному бандиту в горло. Зачинив двері та навпомацки набив рушницю. Другий