Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Надто вже пан комісар побоюється упустити щось важливе.

Як і належить, доповідав пан Дзевульський, стоячи посеред кімнати, поклавши руку на хрестовину шаблі. Так, на думку ясновельможного пана комісара, його таємні служки, або тайники, говорили коротше й по суті. Але навіть коротко і по суті доповідь зайняла більше години. Все ж не такий і маленький мурашник цей Київ. Одначе, зайнятий роздумами про свої нотатки, пан комісар, здається, таки пропустив кілька повідомлень свого помічника. Можливо, саме це так розлютило і водночас засмутило пана комісара.

І дарма. Цезар із його вмінням робити одночасно безліч справ — унікум. Цього історія більше не знала. То чому Якуб Собеський вирішив у тридцять два роки приміряти лавровий вінок великого імператора на свою так само, як і в Цезаря, лисувату маківку? Не сподобив на це Господь. Хоча іншого дав чимало. У тому числі й такту. Навіть з підлеглими.

Пан комісар помахом руки зупинив доповідь помічника.

— День видався цікавим і насиченим. Та чи не випити нам вина? Вино добре, торунське[21]. Не вино, а чистий бальзам.

Лікар тільки руками розвів. Він уже встиг спорожнити половину глечика, виготовленого з чудового венеціанського скла.

— То налий нам із паном Дзевульським.

Заохочений увагою начальника, Антонім сів на краєчок лавки, перед тим підсунувши панові Собеському єдину прикрасу цієї кімнатки — м’яке крісло.

Подякувавши своєму помічникові й лікареві, Якуб Собеський вирішив м’яко повернутися до того, що так розвеселило королівського лікаря і змусило пана Дзевульського незвично підвищити голос, ніби ясновельможний пан комісар оглух чи не захотів почути. А курйоз той, мабуть, цікавий, якщо королівський лікар так від душі реготав.

— Отже, вип’ємо і розкладемо по кісточках цей випадок. Як же цього типа впустили до ратуші?

— Так само говорив... — Але, побачивши суворий погляд начальника, пан Дзевульський відкашлявся в жменю. — Вибач, ясновельможний пане. Носив той тип, що тримає шинок біля Львівських воріт, і раніше в ратушу частування та навіть гроші. І брали в нього. Приніс він і сьогодні гусака та барильце меду. А коли зрозуміли, як його скривджено, так і стали з кімнати в кімнату водити та реготати. Випадково я в ратушу втрапив, випадково на той сміх і набрів. Почув про той монастир, з якого ви веліли очей не зводити і про все, що навколо нього, вивідувати й доповідати, — отоді я шинкаря й приструнив.

— Атож, повеселив той шинкар людей ратушних, — смакуючи вино, подав голос лікар.

Пан Собеський делікатно усміхнувся. Це ж не простий лікар, а важливий для його справи — вчений чоловік Фабріус Пойда, близький до самого короля.

Свого особистого лікаря приставив король Сигізмунд до козацького гетьмана Конашевича. А ще надав свою карету для зручності пораненого рятівника Польщі. У тій кареті й прибули до Києва і Конашевич-Сагайдачний, і лікар. Так аж до смерті гетьмана був при ньому Пойда. Лікував — і прислухався. Однак і одне, й інше мало допомогло. При ньому Конашевич серйозних справ не обговорював, та й ліки і мазі від смерті не вберегли. Тепер лікар стане перед королем і розповідатиме про свою неймовірну користь, та ще й нагороду щедру проситиме за старання.

— Повеселив? — суворо глянув на підлеглого Якуб Собеський.

Пан Дзевульський молодий, немає ще й двадцяти п’яти. З виду простий, непомітний. Такого у натовпі одразу поглядом і не вловиш. Але сірі очі чіпкі, розумні. І на вилицях жовна, які відрізняють людей упертих.

— Та я й сам тим веселощам піддався, коли уявив, як шинкар від радості аж танцював, побачивши на столі дві золоті монети. Щедра плата за обід і горілку. Тепер, коли гетьмана в землю поклали, чимало козаків покинуло Київ. Так що для шинкарів закінчився золотий час, коли ті пропивали все, що мали, за упокій свого улюбленого гетьмана. Схопив шинкар зі столу золото і кланявся аж до землі, поки гість той не пішов із двору. А потім обережно розкрив кулак — а там дві мідні московські копійки. І як тільки грець не побив цього шинкаря?!

— А були дві золоті монети? — перепитав ясновельможний пан комісар, починаючи явно нудьгувати.

— Та ось вони, ці монетки, — поклав на стіл речові докази Антонім. — Зверни, ясновельможний пане, увагу і на третю монетку, яку я в того-таки шинкаря конфіскував.

Не встиг пан Собеський і бровою моргнути, як п’яненький лікар згріб у долоню монети.

— Копійки московські. Тьху, яка дурня! Такі військо наше польське і козаки Украйни в московському поході й не брали. А ось такі ж монетки, тільки із золота, брали охоче. Це московський цар Шуйський, розтративши все срібло на шведське наймане військо[22], змушений був золото на монети пустити. Ні часу, ні клепки не було нові штампи виготовити. Ото на мідних штампах і робили золоті копійки. Радів шинкар, бо й раніше, загулявши, козаки золотими копійками розплачувалися. А тут мідь, що видалася за золото. Видати мідь за золото нескладно. Треба лише розплавити золото із ртуттю й тонко нанести на поверхню, а потім прожарити. Це називається вогневе золочення. А є ще золочення на олійній основі, і на глиняній, і на водній. Ото взяв шинкар монетки у свої пітні від жадоби руки — кепська позолота й злізла. Той лиходій — фальшивомонетник, і він заслужив, щоб йому горло свинцем залили, — підсумував учений чоловік Фабріус Пойда.

— Однак шинкар запевняє, що монети точно були золоті. У нього нюх на золото. А перетворилися вони в його жмені, коли розбійник йому в очі подивився та чаклунське слово сказав, — наполягав пан Дзевульський.

— Уточните це, коли пов’яжете його. А ось ця монетка цікавіша, — знов озвався вчений лікар і зволив нарешті передати панові комісару здобич його помічника. — Що скажете?

— О! Це рідкісна і дуже цінна монета, — мимоволі вирвалося з уст Якуба Собеського.— «GROSI CRACO-VIENSESS»![23] Такі лише в родовитих панів у тайниках збереглися.

— А розбійники силою й