Читати книгу - "Вогонь і кров"

Ні, у 1914-му ми ще нічого не знали про жоден матеріал. Ми вперше задумалися про це тільки під ураганним вогнем, коли артилерійські обстріли наших позицій стали вестися особливо жорстоко та вміло. Та коли у 1916-му нас не розмололи жорна Вердена і замість цього доля закинула нас до мальовничих пейзажів Сомми, у цьому проявилася воля великих держав, втілена у вогневі розриви усіх фронтів. Я дуже добре пам’ятаю, як швидко зблідло гостре обличчя лейтенанта Фогеля, коли у вересні 1916 ми висадилися з вантажівки біля якогось хутора, і тоді побачили перед собою червону заграву, схожу на палаючий океан, що простягався аж до зірок у нічному небі. Шум, який нам здавався звуками жахливої машини десь вдалині, набирав обертів, немов гарчання хижака, здатного поглинути цілу країну. Прямо над нами промайнуло палаюче дихання смерті, і Фогель, затинаючись, прокричав мені прямо у вухо: «Зайти туди? Ми вже ніколи не виберемось!»

Та все ж нам треба було сховатися на цьому хуторі, адже мільйони феєрверків запускали на горизонті зовсім не для нашої розваги. І в цей момент нам здавалося, що не набагато страшніше було би стрімголов кинутись у палаючу піч або навіть у вулкан під час виверження. Але лейтенант сказав правду, він уже ніколи не вийшов звідти. Пощастило не всім: вижила лише купка людей з усіх, хто приїхав туди.

Ці люди отримали певне уявлення про те, що таке матеріал. І ще одна картина пригадується мені, поки довкола повільно сутеніє, і я сиджу на своєму пні посеред цієї тихої галявини, з погаслою люлькою в руках.

Я думаю про іншу лісову галявину, над якою, мов зграя грифів, кружляла ескадрилья чорних літаків. На однаковій відстані звучали довгі, потім знову короткі сигнали сирен, чиї загрозливі завивання, схожі на моторошну мову демонів, пригнічували чуття.

Ця самотня й забута Богом лощина, яка лежала посеред похмурого пейзажу, мала справді дивний вигляд. Її ґрунт ніби постраждав від плугів, які вздовж і впоперек вгрузали в землю. Були часи, коли в ній один глибокий хід сполучення межував із іншим, але постійні роботи зрештою зробили ґрунт крихким та унеможливили подальші розкопки. Земля була всіяна різними предметами, наче якийсь лахмітник повикидав весь запас крамнички через вікно просто на вулицю: консерви, ранці, зброя, шоломи, уламки, гранати, що не розірвалися, — все це хаотично розкидано навколо. Хоча вночі я закопав усі блискучі предмети, аби вони не видавали наші позиції у світлі сонця, але нові вибухи гранат знову дістали їх з-під землі. Гранати також розторсали та витягли мертвих, затіявши з ними свою гру, в ході якої розкидали тіла довкола пагорбу, ні на мить не лишаючи їх у спокої.

На західному схилі розташувались декілька вузьких лисячих ходів, біля одного з яких стирчав гострий край сталевого шолому. Якщо придивитися, можна було помітити, що з-під землі виглядають чиїсь обличчя. Ці обличчя були виснажені, бліді та брудні. Двох днів вистачило, аби вилиці загострилися, і під шкірою намітилися обриси носової кістки. Це зробило їх схожими на черепи і цю неприємну схожість підкреслювали темні, запалі очі.

Люди, яким належали ці обличчя, були тепер по-справжньому бездіяльні. Вони мали вдосталь часу, аби розшифрувати кожен сигнал, який посилали з літаків наверху. І вони знали, що означають ці сигнали. Це були заклики до важкої артилерії, розташованої вдалині, у зруйнованому селі. Те, що нагорі — це очі, а там, унизу — рука. Менше ніж за хвилину, у монотонному ритмі, пролунали чотирма ударами потужні залпи. Розриви гранат було чути то десь поруч із галявиною, то нижче, а потім вони знов почали лягати в центрі, так що всю лощину наповнило полум’я і здійнялася їдка хмара пилу. Але також артилерія влучала у схили пагорбу, вириваючи важкі шматки землі, що з силою парових молотів обрушувалися на мешканців тамтешніх нір. Так тривало весь день, у пекельній одноманітності, і це видовище посеред, здавалося, мертвої місцевості не бачили нічиї очі, крім тих, хто мусив лежати там.

Ось що таке матеріал. Перед очима немов проходять промислові райони з вежами вугільних шахт і нічним світінням доменних печей: машинний зал із ременями та блиском маховиків, потужні вантажні двори із залізничними коліями, блимання яскравих сигнальних ліхтарів і геометричний порядок білих дугових ламп, які освітлюють приміщення. Так, саме там викували та припасували цей матеріал, у складному механізмі гігантського виробництва, а згодом викотили по великих рейках на фронт — як результат всієї роботи, накопичення сили, що може звернути свою нищівну міць проти людини. Битва — це страшне змагання індустріальних потужностей і перемога сильнішого — того, хто працює швидше та відчайдушніше.

У цьому розкриває свої карти доба, до якої ми належимо. Панування машини над людиною, раба над своїм господарем стає очевидним, і глибокий розпад, який у мирному житті вже похитнув економічний та суспільний лад, проявився також на війні, ставши смертельним. Так проявляється стиль матеріалістичної доби, і техніка святкує свій кривавий тріумф. Тепер ми маємо сплатити рахунок, про який вже давно забули, і тому ми потрапили на цю війну зовсім не випадково. Якщо на нас самих і не лежить жодної провини — доля все одно набагато вище від того, аби мати особисті рахунки.

Цікаво, коли я згадую про війну на виснаження, переді мною постає також інший спогад — до найменших деталей, які нібито не мають жодного значення порівняно із сильними враженнями, про які йдеться. Це був вечір того самого безкінечного дня на лісовій галявині, коли відбулося справжнє диво. Попереду, на горизонті, ми бачили спалахи, чиє криваве блимання наче відбивалося у хмарах над нами. Ці спалахи утворювали довгий мерехтливий ланцюг і зрештою перетворилися на палаючу стіну. Що порівняно з цим значив вогонь однієї батареї?

Ці спалахи, здіймаючи неймовірний шум, безслідно зникали разом із отруйним свистом снарядів, які проносилися над нашими головами, вплетені у щільну мережу. Весь цей палаючий шторм нагадував грецький вогонь, в епіцентрі якого ми ніби були його головним елементом. Ми звернули