Читати книгу - "Горіхова шкатулка"

коли людство ще ніколи не було таким багатим, таким здоровим, таким довголітнім? Коли від війн і пологів гине менше людей, ніж будь-коли раніше, —і коли ми всі маємо доступ до такого обсягу знання, до такого обсягу правди у формі науки, якого ніколи не мали? Коли делікатна чулість — до дітей, тварин, чужих релігій, невідомих, далеких іноземців — росте з дня на день? Коли сотні мільйонів піднялися над убогим животінням? Коли на Заході навіть порівняно бідні напівлежать у кріслах, зачаровані музикою, кермуючи по гладеньких магістралях на швидкості, у чотири рази вищій за швидкість кінського чвалу? Коли віспа, поліомієліт, холера, кір, висока дитяча смертність, неписьменність, публічні страти й рутинні схвалені державою тортури вигнано зі стількох країн? Ще не так давно всі ці злигодні були всюди. Коли сонячні батареї, й вітряні електростанції, й атомна енергія, й незнані винаходи вибавлять нас від стокових відходів двоокису вуглецю, й генно-модифіковані злаки врятують нас від спустошення хімічного землеробства, а найбідніших — від голодної смерті? Коли світова міграція до міст поверне величезні ділянки землі до первісного стану, знизить народжуваність і захистить жінок від темних сільських патріархів? А як щодо буденних див, що змусили б Октавіана Августа заздрити некваліфікованому працівникові: знеболеної стоматології, електричного освітлення, миттєвого зв’язку з близькими, з найкращою музикою, яку тільки знав світ, із кухнею дюжини різних культур? Ми розжиріли на привілеях і насолодах, та й на бідканні, а ті, хто ще не розжиріли, скоро до нас приєднаються. Що ж до росіян, то те саме казали й про католицьку Іспанію. Ми чекали на її війська на своїх берегах. Як і більшість речей, це також не справдилося. Справу владнали кілька брандерів і зручний шторм, котрий відкинув їхній флот за верхівку Шотландії. Ми завжди будемо занепокоєні станом речей — так уже працює свідомість, цей тяжкий дар.

Лише один гімн золотому світові, який скоро стане моїм. У своєму ув’язненні я став знавцем колективних марень. Хто знає, що правда, а що ні? Мені й самому ледве вдається зібрати дані. Кожне твердження підважує або заперечує інше. Як і решта, я зупиняюся на тому, що мені подобається, що мене влаштовує.

Але ці роздуми відволікли мене, і я пропустив перші слова діалогу, заради якого не спав. Ранкова пісня. Будильник мав задзвонити за лічені хвилини, Клод щось пробубонів, мати відповіла, тоді він заговорив знову. Я опам’ятовуюся, притискаю вухо до стінки. Я відчуваю збурення в матраці. Ніч була теплою. Клод, певно, сідає, стягаючи з себе футболку, котру одягає на ніч. Чую, як він каже, що зустрінеться зі своїм братом пополудні. Він уже згадував раніше цього брата. Я мав слухати уважніше. Але мені набрид загальний контекст: гроші, рахунки, податки, борги.

Клод каже:

— У нього вся надія — на цю поетку, з якою він зараз підписує контракт.

Поетку? Дуже небагато людей на світі підписують контракти з поетами. Я знаю тільки одного. Його брат?

Мати відзивається:

— А, так, ця жіночка. Забула, як її звати. Пише про сов.

— Про сов! Сови — це актуально! Але мені треба сьогодні його побачити.

— Я не думаю, що це хороша ідея. Не зараз, — каже вона повільно.

— Інакше він знову прийде сюди. Я не хочу, щоб він тебе задовбував. Але.

— Я теж не хочу, — говорить мати. — Але це треба зробити, як я кажу. Повільно.

Западає мовчанка. Клод бере з тумбочки телефон і завчасу вимикає будильник.

Нарешті він каже:

— Якщо я позичу братові гроші, це буде добре для відвернення уваги.

— Але не дуже багато. Ми все-таки не отримаємо їх назад.

Сміються. Тоді Клод і його насвистування вирушають до ванної, мати перекочується на бік і лягає спати далі, а я залишаюся в темряві: усвідомлювати цю неподобну новину й думати про свою дурість.

Чотири

Коли я чую привітне гудіння мимоїжджих автівок і легкий подув шелестить тим, що я уявляю листям дикого каштана, коли переносне радіо піді мною олив’яно скрегоче і затінене червонаво-оранжеве світіння, довгий тропічний присмерк, тьмяно освітлює моє внутрішнє море та трильйони його пливучих часточок, тоді я знаю, що мати засмагає на балконі батькової бібліотеки. Я також знаю, що закрутисте чавунне поруччя з дубового листя й жолудів тримається на попередніх шарах чорної фарби й не має слугувати опертям. Нависний виступ крихкого бетону, де сидить моя мати, визнали аварійним навіть будівельники, не зацікавлені в ремонті. Вузькість балкона дозволяє поставити шезлонг навскіс, майже паралельно до стіни будинку. Труді боса, в ліфчику від купальника й коротких джинсових шортах, що ледве вміщають мене. Сонцезахисні окуляри у формі сердечок у рожевій оправі й солом’яний капелюх на ній подібні до прикраси на тортику. Я знаю це завдяки тому, що мій дядько — мій дядько!— питав її телефоном, що вона на собі має. Вона кокетливо погодилася відповісти.

Кілька хвилин тому радіо сказало нам, що зараз четверта година. Ми спільно частувалися келихом, а може, і пляшкою білого совіньйону з новозеландського Мальборо. Не мій улюблений варіант, і за тим самим виноградом і менш трав’янистим смаком я радше звернувся би до сансеру, бажано з Шавіньйоля. Трохи кремнистої мінеральної різкості могло б пом’якшити грубу атаку прямих сонячних променів і подув пічного жару, віддзеркаленого від потрісканого фасаду нашого будинку.

Але ми в Новій Зеландії, вона — в нас, і я щасливіший, ніж будь-коли за останні два дні. Труді охолоджує наше вино пластиковими кубиками із замороженим спиртом. Я нічого не маю проти цього. Я маю своє перше знайомство з кольором і формою, бо материна діафрагма нахилена проти сонця, тож я можу розрізнити в червонавій розмитості фотолабораторії свої руки перед обличчям і пуповиння, густо закручене навколо живота й колін. Я бачу, що нігті треба б підстригти, хоча на мене чекають не раніше ніж за два тижні. Я хотів би думати, що мета її перебування тут — вироблення вітаміну D для формування моїх кісток, що вона приглушила радіо, щоб зосередженіше споглядати мою присутність, що ласка, з якою вона погладжує місце, де, як вона вважає, має бути моя голова, є виявом ніжності. Але вона може працювати над своєю засмагою і бути надто змученою від спеки, щоби слухати радіодраму про імператора Великих Моголів Ауранґзеба, і просто заспокоює пучками своїх пальців неприємне відчуття набряклості від пізньої вагітності. Коротше кажучи, я не впевнений у її любові.

Вино після трьох