Читати книгу - "Пристрасть, згідно з Г. Х., Кларис Ліспектор"

І тільки я знатиму, чи потрібна була ця невдача.

Врешті я, ця жінка, підвелася з-за журнального столика. Відсутність покоївки того дня дала мені змогу присвятити себе тому різновиду роботи, якого я прагнула: прибиранню. Мені завжди подобалося наводити лад. Мабуть, це було моїм єдиним справжнім покликанням. Впорядковуючи речі, я творю і розмірковую водночас. Проте завдяки розумно вкладеним коштам, я поступово нажила достатньо грошей, що стало на заваді цьому моєму покликанню: якби через статок і культурний чинник я не належала до того класу, до якого належу, то отримала б роботу покоївки в будинку багатіїв, де є потреба у впорядкуванні великої кількості речей. Впорядковування — це дослідження найкращої форми. Якби я була покоївкою, то б навіть не потребувала аматорських занять скульптурою: якщо власними руками я могла великою мірою впорядковувати. Впорядковувати форму?

Вічно заборонене задоволення від облаштування будинку наростало в мені такою мірою, що, навіть сидячи за столом, я вже починала отримувати задоволення від самого планування. Я окинула поглядом квартиру: із чого почати?

А також для того, щоб потім, о сьомій годині, наче сьомого дня, я була б вільна для того, щоб відпочити і провести решту дня у спокої. Майже безрадісному спокої, що дало б мені непогану рівновагу: завдяки годинам, проведеним за скульптурою, я навчилася майже безрадісному спокою. Минулого тижня я забагато розважалася, забагато ходила на вечірки і мала забагато всього, чого хотіла, і тепер воліла провести день саме так, на що він і мав перетворитися: тягучий, хороший і порожній. Я б розтягнула його настільки, наскільки можливо.

Напевно, я почала би прибирання з кінця квартири: кімната покоївки мала бути неприбрана, виконуючи одразу подвійну функцію спальні і сховища для ганчір’я, старих валіз, газет, пакувального паперу та непотрібних мотузок. Я би прибрала її й підготувала для нової покоївки. Потім, із того кінця квартири, я б повільно «підіймалася» горизонтально в протилежний кінець, до вітальні, де — немов я сама була кінцевою точкою прибирання і ранку — я б читала газету, відпочиваючи на дивані, і, певно, заснула б. Якби не задзвонив телефон.

Поміркувавши над цим ретельно, я вирішила зняти слухавку з гачка, щоб мене уже ніхто не потурбував.

Як мені тепер пояснити, що вже тоді я почала бачити щось, що виявилося очевидним аж потім? Сама того не знаючи, я тоді була у передпокої кімнати. Я вже починала бачити, та ще не знала; я бачила від самого народження і не знала, не знала.

Дай мені свою таємничу руку, тому що життя болить мені, і я не знаю, як говорити далі — реальність занадто крихка, лише реальність крихка, а моя нереальність і моя уява міцніші.

Вирішивши навести лад у кімнаті покоївки, я перетнула кухню, що веде до покоїв прислуги. В кінці цього простору — передпокій, де розташована кімната. Однак перед тим, як увійти, я прихилилася до стіни, щоб докурити сигарету.

Я подивилася вниз: внизу тринадцять поверхів. Я не знала, що все це вже було частиною того, що мало статися. Тисячу разів до того, ймовірно, починалися якісь порухи, та потім вони губилися. Цього разу все завершиться, а я цього не передбачала.

Я оглянула інтер’єр, углиб квартир, відносно яких моя квартира також здавалася заглибленням. Зовні моя будівля була білою, гладкою як мармур, поверхнею. Та у внутрішній частині панував скошений безлад із рам, вікон, тросів, почорнілих від дощу, вікон, що шкірилися до вікон, ротів, що заглядали до ротів. Своєю випуклістю моя будівля нагадувала завод. Мініатюра величної панорами ущелин і каньйонів: видихаючи дим звідти, немов з вершини гори, я споглядала краєвид, мабуть, із таким само безвиразним обличчям, як і на моїх фотографіях.

Я бачила, що то все виражало: нічого воно не виражало. І я уважно вбирала те ніщо, вбирала його тим, що було в глибині моїх очей на фотографіях; лише тепер розумію, що постійно ловила той приглушений сигнал. Я вдивлялася вглиб простору. Усе це було бездушним багатством, що нагадувало багатство самої природи: тут теж можна було вивчати уран і звідси також текла нафта.

Я бачила те, що могла відчути лише згодом: тобто лише згодом відчула глибоку відсутність сенсу. Лише згодом я зрозуміла: те, що здається відсутністю сенсу — це і є сенс. Кожна мить «відсутності сенсу» — це саме та лякаюча впевненість у тому, що там є сенс і що я не тільки не можу його осягнути, але й не хочу, бо не маю гарантій. Відсутність сенсу вразила б мене тільки потім. Чи завжди усвідомлення безглуздості було моїм способом заперечення відчуття сенсу? Поза моєю участю.

Те, що я бачила в цьому жахливому механічному інтер’єрі, який був внутрішньою частиною моєї будівлі, те, що я бачила, було змайстрованими речами, напрочуд прикладними і для практичної мети.

Але щось від загальної, жахливої природи — що пізніше я відчую на собі — щось від фатальної природи фатально відтвориться в руках сотні практичних робітників, які працювали над водопровідними та каналізаційними трубами, не знаючи, що вони зводили ці єгипетські руїни, на які я тепер дивилася очима з моїх пляжних фотографій. Лише пізніше я дізналася, що бачила; лише пізніше, побачивши таємницю, я впізнала її й зрозуміла, що вже бачила її раніше.

Я кинула запалену цигарку донизу і відступила, безсоромно сподіваючись, що жоден із сусідів не запідозрить мене у цьому вчинку, бо робити таке заборонив консьєрж.

Потім я обережно висунула голову і подивилася: я не могла навіть здогадатися, куди впала цигарка. Безодня мовчки поглинула її. Чи я думала в той момент? Принаймні, я думала ні про що. Або, може, про випадок, в якому сусід бачив, як я робила той заборонений жест, що зовсім не пасував культурній особі, якою мене уявляли, і це змусило мене посміхнутися.

Потім я попрямувала у темний коридор, що вів до покоїв прислуги.

Потім я попрямувала у темний коридор, що вів до покоїв прислуги.

У коридорі в кінці квартири поглядали одне на одне двоє невиразних дверей: службовий вихід і кімната покоївки. Нетрі