Читати книгу - "Нічний репортер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— А на тих ваших зборах голосували тільки чоловіки. Хоча новий закон змінив цю умову. Повинні були голосувати всі члени, з жінками включно.
— Всю законність мав стерегти нотар Мартинюк. Але він не приїхав на збори.
— Ви йому послали повідомлення?
— Послали. Тіко він чомусь його не отримав.
— А хто саме посилав?
— Правду кажучи, мав то зробити голова, але він доручив мені. Він якраз тоді захворів і на роботу не ходив. Ми жили по сусідству, от він і звернувся до мене. Але адреси на пам’ять не знав. Тоді я пішов до Томашевича запитати адресу нотаріальної контори. Томашевич сказав, жи якраз має відсилати якісь папери Мартинюкові, то заодно пішле й те запрошення.
— Може таке бути, що він його взагалі не відсилав?
— Тепер я си гадаю, що так воно й було.
— Чому голова доручив це вам, а не відразу Томашевичу? Адже ділове листування — обов’язок секретаря. Може, не довіряв Томашевичу?
— Хтозна. Тоді він нічого такого не говорив.
— Отже, у його відсутність усі справи вів секретар?
— Так.
— І збори готував він?
— Голова вийшов на роботу за два дні до зборів. Так що і він там щось готував.
— Ви можете точно сказати: Товариство броварів покрило всі витрати до гроша? Чи, може, все ж таки й вам довелося витратитися?
— Чи так всьо до гроша, то я не знаю. Але що Томашевич не тратився ні на правників, ні на рахівників, то знаю достеменно.
— Але ж він напевно їздив до Варшави й назад. Це було необхідно.
— Він їздив, але чи се було необхідно? Товариство броварів не лише покривало витрати, а й взагалі робило все, що треба. Томашевич мав тільки підготувати документацію на місці. Але ми тоді про те не знали і думали, що він дійсно ганяє туди-сюди у справах. Навіть якщо й довелося зазнати витрат, то не таких. Найбільше двісті золотих, ну гора — триста. Там якийсь папір купити, папки, те, се... Але то дріб’язок.
— А що ви чули про акціонерів Товариства?
— Того я вам не скажу. Знав я лиш одного Фурсу. Були й інші, себто ті, що Товариство заклали. Але що то за люди, я не знав. Від них лише надходили вказівки чи циркуляри через Томашевича, він з ними контактував.
— Ну, добре, дякую вам, пане Дубчак. Хочу ще встигнути на потяг до Львова.
— То ви таки нині хочете їхати? Я вас проведу.
Він вручив мені папку і провів до мосту.
5
Просто з двірця я знову завітав до Мартинюка. Відразу було видно, що мій новий візит жодної приємності для нього не справляє.
— Я прийшов за тим документом.
Він подивився на мене якось насмішкувато і розвів руками:
— На жаль, нічим тобі не допоможу.
— Як то? — сторопів я. — Ти ж казав, що маєш його.
— Мав, — буркнув він невдоволено.
— І вже нема?
— Нема.
— А де ж він?
— Звідки я знаю? Нема і все, — він відвів очі набік, вдаючи, що дуже зайнятий чимсь іншим.
— Ти знову щось від мене приховуєш.
— Дурниці. Шість літ минуло. Вдумайся. Був у мене той папірчик. Але коли? А зараз нема.
— Ти хоч шукав його?
— Ну, шукав.
— Він що — вивітрився?
— Може, й так. Просто зараз його в мене нема.
— А в кого є?
— В банку.
— Але ж я не нотар і не адвокат, не маю жодних повноважень перевіряти банківські рахунки.
— Я тебе попереджав — це справа безнадійна, — він промовисто зиркнув на мене. — Подумай: навіть якщо виявиться, що Томашевич дійсно привласнив ті гроші, то коли ти їх повернеш, ощасливиш кожного робітника знаєш скількома золотими? У спілці броварів понад тисячу членів. В результаті кожен з них отримає по кільканадцять золотих. Чи варто це такої бучі, щоб якийсь Ковальський повернув собі таку мізерну суму?
Мені не вкладалося до голови, що це говорить той самий Мартинюк.
— Дивно, як різко помінялися твої наміри, — похитав я головою.
— Помиляєшся. Все, як було. А ти ж, до речі, ще нічого не довів, — провадив він, усміхаючись. — Може виявитися, що Томашевич чистий, як сніг. І що тоді? Чи так, чи сяк — шкура не варта вичинки.
— Ти говориш не своїми словами. Чому ти зранку про це мовчав?
— Хіба я не казав, що справа безнадійна?
— Казав. Але не намагався мене переконати. Тебе купили? Коли вони встигли?
— Ти звар’ював. Твій напір заведе тебе колись на лаву підсудних. Чого ти добиваєшся? — Він уже почав гарячкувати і нервово перебирав пальцями по столу. — Нічого з цього не вийде! Нічого! Зрозумів? Не дадуть тобі ходу. І ти ж погориш.
Він уже втрачав рівновагу, бо не вдалося йому приховати своїх нервів, а можливо, й страху.
— Не прикидайся, що ти так переймаєшся мною, — промовив я глузливо. — Насправді тремтиш за свою шкуру. А такі томашевичі тим часом...
— Ти кипиш тільки тому, що переконався, що заліз у сліпу вулицю. Чи багато вдалося винюхати в Станиславові?
— Уяви собі. Маю всі три копії документів. Завірених нотаріусом.
Це прозвучало, як удар грому. Мартинюк раптом поник, мов базилік, який тиждень не поливали. Він кліпав очима і червонів усе густіше й густіше.
— Як... як це тобі вдалося?
— Що — фахова заздрість? Тобі довелося порпатися стільки часу, а я за кілька годин отримав майже всі докази.
— Ти сам розумієш, що цього замало, — голос його був надтріснутий. Я таки його добряче покатував.
— Решту я дістану і без твоєї допомоги. Але той документ про сплату боргу ти мені таки даси. Або дістанеш нову копію з банку.
— Це фантастика. Щоб добути нову копію, треба мати санкцію. Хто мені її дасть? Що поясню? Знову почав займатися давно забутою справою? І саме зараз, коли він йде на президенти міста? Це не смішно.
— Тоді дай стару копію.
— Але ж я сказав — не маю.
— А зранку мав?
— Думав, що мав.
— А тепер передумав?
Він уже втрачав терпець.
— Слухай, я хочу спокійно дожити відпущений мені вік, — промовив крізь зуби. — Це безглуздо — лізти на рожен. Я вже не маю запалу, що колись. І перестав бути романтиком. Розумієш?
— Ні.
— Ти авантюрист! — Мартинюк закричав, наче його шпигонув хтось ззаду шилом. — Ти сам лізеш у багно і тягнеш за собою мене! Вони мене зживуть зо світу! Я вже мав з ними... — Він затнувся і тремтячими руками витягнув папіросу та закурив. — А тепер не хочу.
— Хто вони? Люди Томашевича? Вони стежили за мною. А тобі зателефонували? — Я схопив його за обшлаги маринарки і струснув ним з люттю, яка самого мене вивела з рівноваги. — Говори! Це було після того, як я пішов? — Мартинюк кивнув. — Вони тебе попередили, що для тебе
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Нічний репортер», після закриття браузера.