Читати книгу - "Покохай мене, Юлія Бонд"

Потоцький пише мені на вайбер, що вже під фотостудією.

Підхопивши зі столу мобільний, йду до виходу. Поспіхом дивлюся на себе в дзеркало. Є в мене звичка підпирати підборіддя долонею. Незграбним рухом руки я можу з легкістю зачепити губну помаду і розмазати її по всьому обличчю. Були вже прецеденти, коли я радувала клієнтів посмішкою джокера.

У дзеркалі дуже непогано. Червона помада на потрібному місці. І навіть зайвий блиск не з'явився на шкірі, хоч в офісі трохи спекотно.

Машину Потоцького я помічаю одразу, як тільки виходжу надвір. "Ровер" припаркований паралельно поребрику. Ідеально чистий. На білій глянсовій фарбі ні цятки.

Побачивши мене, Данило виходить із машини.

Чим сильніше наближається Даня, тим швидше починає битися моє серце. У голові виринають картинки, як ми щільно притиснуті один до одного в басейні.

Від одних спогадів мені стає ніяково. Цікаво, а тепер так буде завжди чи ця побічна реакція на чоловіка найкращої подруги все ж таки має термін давності? Не пам'ятаю, щоб раніше мене так штормило, як останні два дні.

Наблизившись, Данило окидає мене оцінювальним поглядом. Зверху-вниз. Розтягнувши губи в лінивій посмішці, вручає ще теплу шаурму.

– Шаурма? Я не замовляла, але дякую, – щиро дякую. Мені незручно, але я намагаюся поводитися невимушено і навіть трохи пожартувати: – Або ж ти вирішив мене задобрити перед якимсь грандіозним кіпішем? Якщо щось, то підробляти документи у фотошопі я більше не буду. Мені нема кому сушити сухарі, коли мене відправлять на нари.

Данило посміхається. Ми обидва розуміємо, що я жартую. Кілька місяців тому Даня звернувся до мене з дуже нетиповим проханням: змінити дату в інвойсі на один день тому. Не знаю: навіщо йому це було потрібно, але вирішивши, що нічого кримінального я не роблю і при цьому сто разів сказавши другу, що в разі чого мої очі його ніколи не бачили, я таки виконала прохання.

– Підробляти нічого не треба. Просто подумав, що ти, як завжди, ще нічого не їла з ранку.

– Не їла, – погоджуюсь. Я взагалі рідко їм до настання вечора – вічно у справах, турботах. І Данило це добре знає, як мені здається.

– Гастрит хочеш заробити? Ех, Насте… Нема кому дати тобі по дупі.

– І не треба. Я дівчинка доросла. Виховувати вже пізно.

– Доросла, ага. Я в курсі, – підбиває Данило і я відчуваю, як мої щоки починають горіти. – Може, сядемо?

Кивнувши у бік вільної лави за десять метрів від нас, Данило чекає на мою відповідь. Очевидно приїхав поговорити, а не для того, щоб тупо нагодувати мене шаурмою І знає хитрун, що за шаурму я готова душу віддати. В принципі, про це знають усі мої друзі.

Я погоджуюсь присісти на лаву, тільки одразу попереджаю, що часу у мене мало – справ за гланди. Вигадую на ходу. Сьогодні я взагалі випадково опинилася на роботі, спонтанно змінивши свої плани.

Дочекавшись, коли я вгризусь зубами в шаурму, Данило вирішує заговорити. Мій рот зайнятий, отже, перебивати друга я точно не стану.

– Насте, я хочу попросити вибачення. Все так по-дурному вчора вийшло.

– Ще як… – намагаюся заперечити з набитим ротом.

Данило посміхається.

– Їж, не говори. Вчора я випив зайве. Біс поплутав, Насте. Ти не бери близько до серця і не тримай на мене зла. Домовились?

Піднявши палець вгору, показую, що мені потрібний час проживати.

– Знаєш, що мені вчора запропонувала Люда?

Зважуюсь на відверту розмову, бо хтось із Потоцьких бреше, а я органічно не перетравлюю, коли з мене роблять дурепу.

– Розповідай.

– Вона запропонувала мені тебе спокусити, – кажу, дивлячись в очі Данила. А він навіть не моргає. – Сказала, що у вас зараз криза у відносинах і все йде до розлучення, але розлучатися з тобою вона не хоче. А якщо я стану твоєю коханкою, то це якимось дивом урятує ваш шлюб.

– І що ти їй відповіла? – Данило напружується.

– Я відповіла їй "ні". Хіба може бути інакше? – Ставлю риторичне запитання, не чекаючи, що Потоцький почне на нього відповідати.

– В цьому житті все можливо.

– В сенсі? Тобто це правда, так?

– Правда полягає в тому, Насте, що у нас з Людою вже давно все на межі розлучення. Останній місяць ми навіть не живемо разом.

– Я не знала.

– Тепер знаєш. Ти перша, кому я про це розповів.

Потоцький дивиться на мене пильним поглядом, наче чекаючи на мою реакцію. Звичайно, я здивована. До цього моменту я думала, що у нас з Людою немає жодних секретів. Виходить, я помилялася.

– А навіщо мені розповів? Це ніби ваша особиста справа з дружиною, – на останньому слові роблю особливий акцент, мовляв, хто я така, щоб знати про скелети у шафі Потоцьких.

– На майбутнє, щоб не було запитань.

Я не дуже добре розумію, до чого хилить Даня. Але розвивати цю тему мені не хочеться. Бридке відчуття засідає всередині.

– Якщо ми все з'ясували, то пропоную укласти мирову угоду? – підморгує Данило.

– Гаразд, мир.

Усміхнувшись, Данило уводить розмову на нейтральну тему, ніби хвилину тому не робив мені якихось дивних натяків.

Розслабитись у присутності чоловіка найкращої подруги я так і не можу. Після вчорашнього в мені ніби щось клацнуло. Я починаю прокручувати в голові останні зустрічі з друзями та розумію, що як раніше вже навряд чи буде. Потоцький точно перестав бути мені другом, та й чи був коли-небудь насправді?