Читати книгу - "Купи собі той довбаний букет: та інші способи зібратися докупи від тієї, котрій вдалося"

Разом із моєю нянею ми обійшли район уздовж і впоперек, стукали у двері й питали, чи бачив хтось Ґію. Коли ми дійшли до будинку місіс Міллер, я заглянула до вікна і побачила мою собаку, що бігла до вхідних дверей привітати мене. УРА! Ми знайшли Ґію і могли забрати її додому! Та Місіс Міллер мала інші плани. «Ви не заслуговуєте цієї собаки. Ваша родина не може про неї дбати, тож це робитиму я», — пояснила вона просто. У мене не знайшлося відповіді, і ніхто з дорослих не міг втрутитися, щоб урятувати пса. Тож я залишила її там.

Роками, коли хтось питав, чи був у мене пес, я з’їжджала з теми й «жартувала» про те, як його «викрали». Та, написавши про це в щоденнику, збагнула, що це не просто смішна деталь мого «дивного» дитинства. Ця історія глибоко мені дошкуляла. Я ніколи так і не відгорювала втрати Ґії, тож у нотатнику дозволила собі врешті визнати, що все те й досі мені болить. Написала, яка налякана і дезорієнтована я була тоді, коли ніхто з дорослих не спромігся мені допомогти. Кульковою ручкою вдалося доторкнутися до смутку і злості себе одинадцятилітньої, себе розгубленої, розчарованої життям, і, ймовірно, одягненої в занадто короткий топік. Через Ґію в мені розвинувся страх перед собаками, я ніколи не відчувала, що можу з кимось про це поговорити. Нині не любити собак — це майже гріх. Проте я виливала свою нелюбов на папір, не ризикуючи, що мене хтось осудить. Дозволила собі поцікавитися, чому воно виплило саме зараз. Чи я заздрила якось Ґії, адже вона змогла знайти дім, де її любили? Може, це і була причина мого страху перед собаками, бо я надто боялася полюбити пса і знову втратити його? Тож вирішила спробувати організувати собі побачення з Королем Чарльзом — кокер-спанієлем моєї приятельки. Чомусь саме цей пес мене не лякав, і здалося, що це може стати першим маленьким поступом. Так було добре нарешті вилити свій страх із голови на папір! Це не становило більше проблеми, що кисла десь посеред моїх думок. Я змогла з нею впоратися, бо усвідомила її. Кажу вам, немає нічого жахливого і неможливого для вирішення, якщо записати це в блокноті із золотистим корінцем і прикрашеною півонією обкладинкою.

Відтоді я завжди користувалася тією формулою, й зараз маю інструмент для ефективного відкопування травм минулого без цих ваших виснажливо-висмоктувальних-душевних-мук-і-чому-чому-чому-я-так-себе-мордую?

1. Визнай думки або почуття, якщо вони вже в тобі є, хоч би якими темними, незначними чи несуттєвими видавались. Дозволь думкам чи почуттям існувати, навіть якщо це щось дрібне, на кшталт «Написав сьогодні колишній, і мені було некомфортно від думок “а що було б, якби?”» або щось суттєве, скажімо: «Мене завжди дратувало, що мій тато не обіймається. Ніколи про це не казала вголос, але мені бракувало обіймів».

2. Пройдися по всіх відчуттях, пов’язаних із конкретною думкою. Це саме нагода зазирнути у власне серце. Наприклад: «Несправедливо, що мій колишній написав мені, хоча й обіцяв триматися якомога далі. Може, цей гівнюк справді хотів «побажати мені всього найкращого»? ОТ ІДІОТ. Я досі гніваюсь за те, як він зі мною розійшовся». Або може щось таке: «Дуже шкодую, що мене не обіймали. Мені досі сумно через це. І мене переповнює злість! Батьки мають обіймати дітей!» Прислухайся, що справді відчуваєш. Не терпи і не заперечуй емоцій, дозволь їм існувати. Опір емоціям тільки доливає олії у вогонь; зроби паузу і погаси його.

3. Стань допитливою, цікався, чому те чи те приходить до тебе саме тепер: «Можливо, я зараз на емоціях, бо моя найкраща подруга Сара саме з’їжджається зі своїм хлопцем... Я тішуся за неї, але мені дошкуляє власна порожнеча, коли думаю про те, які вони закохані, як багато сміються, і наскільки не закохана зараз я». Або ж таке: «Я усвідомлюю, як складно мені, зрештою, наважитися на близькість, і мені цікаво, чи це пов’язано з дитинством». Запитуй себе, знову і знову. Іноді пошук відповідей потребує часу. Адже ти набуваєш навичку самоусвідомлення. Щоб загоїти рану, треба її знайти! Звичайне собі запитання, яке допомагає завжди: «Чому я так почуваюся?»

4. Вдайся до життєдайної дії. Справжньої. Не конче значущої. Якщо твій колишній написав, і це тебе засмутило, то, може, пора скористатися улюбленою зволожувальною маскою Sephora, нагадуючи собі, що він саме той типаж, який любить длубатися в давньому лайні. Може, поведи себе на романтичне побачення в нову мажорну місцину на твоїй вулиці з розкішними барними стільцями. Якщо й досі прикро, що тато не обіймав тебе, то може, пора піти на масаж або попросити найкращу подругу пообійматися, як колись?

5. Заверши емоційне самокопання фразою: «Мені пощастило, що вичепила цю проблему зараз, ніж якби вона й далі гноїлася десь усередині. За цією хмарою проступає блискуче, платинове сяйво», а потім перелічи, чому це добре, чому це чудово, це ж справжнє диво, матері його, що зараз цим зайнялася. Бо те, за що не берешся ти, береться за тебе. Завжди.

На додачу до роботи з минулими травмами (малими і великими) я з’ясувала, що вести щоденник — це фізичне полегшення й спокій. Бо коли я не пишу вранці, то відчуваю напругу і буваю в такі дні дика і злостива. Стаю тією сучкою в черзі за тобою в Старбаксі, яка глузує й закочує очі, бо ти дуже повільно замовляєш. Це Старбакс. Як це ти не знаєш, що хочеш замовити? А коли пишеш щоденник, то не мусиш власні страхи і тривоги носити з собою весь день, щоб потім неминуче скинути їх на безневинних ближніх. СЛАВА БОГУ!

Утім вести щоденник — не лише спосіб впоратися із «проблемами»; це також практика, що звільняє місце для мрій і бажань. ЗАЛИШАЙСЯ ЗІ МНОЮ, ДОРОГА, НЕ ВСЕ БУДЕ АЖ ТАК ВАНІЛЬНО! Десь по дорозі я відпустила мрію проживати видатне, радісне життя. Ти лузер на всіх рівнях, і Ти ніколи не знайдеш кохання, i Як можна бути аж такою лінивою, щоб не могти забрати речей із хімчистки вже третій тиждень поспіль?! Такі думки заповнювали майже УВЕСЬ мій ментальний простір. Утім, викладаючи всі переживання на сторінки блокнота, я вже мала місце для мрій, а також простір, що давав змогу бути до них уважною. «Може, я могла би працювати з видатними митцями», — написала я одного дня. «У моїй уявній кар’єрі я хотіла би писати і творити. Чи є така царина, в якій я могла би бути Тіною Фей[10]? Ну, не прям НЕЮ, ясно», — писала я. «У моєму ідеальному житті я живу в Лос-Анджелесі, працюю дистанційно, а робочий стіл розвернутий так, що з вікна видно заднє повір’я». Я хотіла переїхати до Лос-Анджелеса? І мати подвір’я? Відколи це?

Поки не почала вести щоденник, я не усвідомлювала, що поставила таку низьку планку для свого життя. Те щоденне писання стало моєю мітлою, її руків’ям я товкла в низьку стелю, яку збудувала над