Читати книгу - "Не гальмуючи. В полюванні на тебе, Єва Райн"

Доки Рік міняв колесо, Ніка слідкувала за його виваженими, завченими рухами. 

– Часто доводиться міняти колеса? – не стрималась від запитання. 

– Часто доводиться зупинятись в таких місцях? – відповів питанням на питання. 

– Вперше. – чесно зізналась Ніка, якимось шостим чуттям зрозумівши, що з цим хлопцем варто бути відвертою. 

– Яким вітром? – оцінивши її чесність, привітно усміхнувся Рік. 

– Робота. – ще одна повністю правдива відповідь. 

– Відрядження? 

– Майже. – а тут вже відповідати не хотілось. І дуже вчасно ще два мотоцикли виїхали з-за пагорба і за хвилину припаркувались поряд з ними. 

З першого, з малюнком оголеної жінки на баку, зіскочив молодий худорлявий хлопчина. “Грім” – прочитала на його нашивці Ніка. 

Водій другого виставив підніжку мотоцикла і зняв шолом. Чорний величезний хромований байк здався знайомим Ніці. 

– Приїхала вибачитись, Мишко? – усміхнувся його водій, і Ніка згадала, де саме вже зустрічала його. 

– А треба? – змахнула пасма волосся, що вітер так невчасно кинув в обличчя. 

– Ні. Але я б прийняв вибачення у вигляді чашечки кави. 

– Он як? Тоді ти теж має попросити пробачення за порушення швидкісного режиму в місті. 

Хлопець зліз з мотоцикла і поправив неслухняні пасма темного довгого волосся. Він виявився значно вищим, ніж уявила собі Ніка під час першої зустрічі. Незнайомець (чи вже знайомець?)  не був красенем з ідеальними рисами обличчя, але щось в ньому було таке містично-привабливе, що змушувало щомиті зупиняти погляд на обличчі, темних, таємничих очах, чутливих губах…

Ніка не відразу зрозуміла, що надто довго дивиться на нього. І тільки хотіла щось сказати, як рука хлопця лягла на її. Друга при цьому в нього була в мотоперчатці. Значить, з цієї завчасно зняв? 

Від доторку враз стало надто гаряче. Наче на вулиці плюс 30, а не похмуро, прохолодно й дощово.  

– Вибач. – просто, звично, але здається щиро сказав, дивлячись просто в очі. Від дотику і струму, що пробіг по всьому тілу й так було не по собі, а цей погляд остаточно поселив в серці й думках якесь дивне тепло і тривогу. 

– Ви що, знайомі? – Рік нарешті закінчив роботу й задоволено оцінював результат своєї праці. 

– Зустрічались колись на дорозі. Як і всі ми… – загадково відповів. – Я – Ед! – це вже звернувся до Ніки. 

– Ніка! – відповіла. – З мене кава і вибачення. Ввечері в барі. – нервово висмикнула руку з лапищі Еда. – Дуже вдячна! – це вже до Ріка звернулась, навмисно намагаючись переключити свою увагу на нього. – Я можу якось… 

– Припини! За таке не дякують, це дорога. Майже. Авто тут лишиш? 

– Так! 

Перші краплини дощу впали на асфальт, і Ніка першою вирушила до входу в бар. Якось не в своїй тарілці вона почувалась поруч з цим Едом…