Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

— Завтра вранці, — вирішив він.

Маріуш загнав машину на стоянку й подався вештатися вулицями, аби знайти ресторан, де можна було би добре поїсти.

Розділ 6

Слава зупинився в новому, нещодавно введеному в експлуатацію корпусі готелю. Ліве його крило збудували вже давно, а праве було новобудовою, де чоловік і попросив кімнату-люкс. Звісно, люкс здавався зовсім не люксовим порівняно з такими самими кімнатами готелів у великих містах чи закордоном, але для невеликого містечка мав доволі пристойний вигляд. Чоловікові запропонували стоянку на території, але він відмовився і сам знайшов неподалік місце, де припаркував своє авто. Слава остерігався, аби його не пізнали у місті, де він колись мешкав. Напевно, із плином часу тут забули про неперевершеного у своїй справі місцевого картяра Бортника (знаного в місті як Борта). Тоді, коли вершини 90-х почали розсотуватися, Слава Борт перебрався до великого міста, що вабило можливостями започаткувати власний бізнес. Там він переганяв і перепродував автівки з-за кордону. З десяток років тому Слава Борт зник і звідти, тож його ім’я вже давно ніхто не згадував. Проте саме життя навчило чоловіка бути обережним завжди, навіть там, де все нібито спокійно й тихо. Слава не мав ніякого бажання зустріти колишніх знайомих, у нього була піша справа, на яку він нарешті наважився й не хотів, аби хтось із минулого завадив довести її до кінця.

Славі не дуже подобалось копирсатися у минулому: сентиментальність була не для нього, він уже давно став прагматичним, цілеспрямованим і вмів прораховувати події на кілька кроків уперед. Особисте життя у нього так і не склалося, попри кілька спроб створити родину. Хай як він силкувався не повертатися подумки до минулого, там лишилася незавершена справа, яка змушувала його раз по раз згадувати те, що колись із ним сталося, аж поки він не зрозумів, що минуле не дасть йому спокою, допоки він не розставить усі крапки над «і». Тож після пропозиції шефа взяти відпустку Слава вирішив, що час розібратися з минулим настав, і того самого дня вирушив у дорогу.

Десять років тому доля звела Бортника з Маріушем Крулькою, який приїхав із Польщі й отримав українське громадянство, щоб започаткувати тут власний бізнес. Слава бачив, що трохи розгублений чоловік потребує і підтримки, і поради. Причини вагань людини з великими статками Бортник не зовсім розумів, але його це й не дуже цікавило. Він просто запропонував Маріушеві свою допомогу, і той, повагавшись, прийняв її. До бізнесу Крульки колишній Бортник, а теперішній Горник, доклав свої кошти, з яких мав щомісяця отримувати відсоток. Слава став комерційним директором і поринув у нову справу з головою, тим паче, що старість, яка хоч-не-хоч невблаганно наближалася, підказувала завчасу подбати про безбідне існування. Десять років співпраці з Маріушем промайнули для Горника як один рік. Здавалося б, за цей час вони повинні би були добре вивчити одне одного, але Славу не полишала думка, що його бізнес-партнер тримає у шафі приховані скелети, як і він сам. Утім, знаючи, що все потаємне рано чи пізно викривається, Слава не підганяв події.

Переночувавши в готелі, Слава зранку поїхав на кладовище. Він іще здалеку помітив жінку, яка переходила від однієї могили до іншої, затримувалась, напевно, щось говорячи рідним. Слава не хотів її налякати, але вона здригнулася від несподіванки, коли він до неї привітався.

— І вам доброго ранку! відповіла жінка, зупинивши на незнайомцеві погляд.

— Ви так рано на кладовищі, — почав він розмову. — Що вас привело сюди?

— Цього дня загинула моя мама.

— Мама?

— Так. Це її могила. Вибачте, як до вас звертатися?

— Горник Слава;

— А по батькові як?

— Просто Слава.

— А моє ім’я Тамара.

Жінка раптом зауважила, як прикипів поглядом до зображення її матері цей чоловік.

— Це ви прислали кошик квітів? — озвучила своє раптове припущення Тамара.

— Я? Ні, це не я, трохи розгублено промовив чоловік. — Але я знав вашу маму.

— Справді?! Ви були знайомі?

— Трохи. Ми жили на одній вулиці.

— Розкажіть мені про неї, Славо, — попросила жінка. — Я була дитиною, коли вона загинула.

— Як це трапилося?

Тамара не знала чому саме, але цей чоловік викликав у неї довіру, і вона стисло розповіла про той день, коли вони з мамою поверталися додому й сталася трагедія.

— Тамаро, ви... бачили обличчя вбивці? — стиха запитав чоловік.

— Так! Упродовж багатьох років я силою своєї уяви намагалася зробити це лице старшим, потім — зістарити, щоби впізнати за випадкової зустрічі, але так і не зустріла.

— І він залишився непокараним?

— Виходить, що так, — зітхнула жінка. — То ви мені розкажете про маму? Яка вона була?

— Гарна. Вродлива, скромна, чуттєва й завжди весела.

— Такою і я її пам’ятаю.

— У вас є фото Елі? — запитав він.

Тамара на мить завагалася. Елею її маму називали лише близькі люди, зазвичай, до неї зверталися Елеонора, іноді — Нора.

— Є. Ви хотіли б їх подивитися?

— Звісно!

— Тоді мені доведеться запросити вас на чай, — сказала Тамара. — Я давно не розгортала старий альбом. Залюбки це зроблю разом із вами, але ви маєте мені розповісти все, що знаєте про мою маму.

— Домовилися. До речі, я можу вас підвезти, — запропонував Слава.

— Було б непогано, — погодилася жінка. — Але на чай запрошу вас не сьогодні. Чи не дасте мені номер свого мобільного телефону?

— Обов’язково! — відповів чоловік, і вони обмінялися номерами.

Розділ 7

Тамара поглянула на годинник — четверта пополудні. У неї все було готово до приходу гостей. Вона не збиралася святкувати свій день народження в день загибелі матері, але Марина, її старша подруга та хрещена, наполягла на тому, що тридцять п’ять років — ювілей, тож хоча би посидіти за пляшкою вина можна. Те, що прийде її привітати Анатолій, жінка не сумнівалася. Вони зустрічаються вже майже п’ять років, а він кохає її, свою однокласницю, ще зі шкільної лави. Нещодавно чоловік запропонував одружитися, на що Тамара попросила час, аби