Читати книгу - "Всупереч здоровому глузду, Єфремова Анастасія"

Чую як у Федорівни від новини барбариска між зубами лопнула й трішки перекосило лице, ну що ж будемо сподіватись, що то не інсульт.

- Дуже приємно познайомитись, Світлана Федорівна – каже Ліза простягаючи руку для привітання.

Теща звісно важко видихнувши, подає руку.

- Навзаєм, Ліза. Звикай відчувати себе як... вдома. Льоша, а можна тебе на хвилинку?

- Звісно.

*** Ліза***

Напевно, та ні, я впевнена, що вона не задоволена, бо я не самий очікуваний гість.

Дім великий й чимось нагадує дачу, на якій ми відпочивали з Льошкою. Відразу зрозуміло, що дизайн робила чи узгоджувала одна людина й напевно це була Марія.

Очікую в коридорі хоча б на когось, аж тут виходить Льоша.

- Ходімо я покажу нашу спальню.

Світлана Федорівна виходить з кабінету вже з явно кращим настроєм і я б сказала з якимось полегшення. В будь-якому разі, вона мені посміхається й що головне, посмішка не натягнута.

Наш шлях пролягає на другий поверх.

- Відразу попереджаю, це моя кімната! Кімната Маші сусідня, колись вона була нашою спільною.

- А давно ти переїхав?

- Ще до знайомства з тобою – відповідає мені чоловік, а в мене ніби з душі кирпичину прибрали, бо я все одно переймалась, що була першочерговою ланкою їх розрухи в стосунках – Тепер це наша кімната. Куди розкласти речі ти й сама розберешся. Я поїхав на роботу, потім ввечері мені потрібно до Роми, ти пам’ятаєш його? – ствердно киваю чоловіку – Ми з ним підпишемо контракт по роботі й напевно близько восьмої я буду вдома.

- В мене є два запитання!

- Кажи – з посмішкою відповідає Льошка.

- Про що з тобою говорила теща? Бо після Вашої розмови їй явно полегшало.

- Вона перелякалась, що більше не потрібна й ми її виставимо. Я заспокоїв. Ліза, вона залишиться жити з нами та своєю онукою, сподіваюсь ти спокійно зможеш сприйняти моє рішення.

- Я вважаю його вірним. Запитання номер два. Я знайома з Сонею, але ж не в новому статусі!

- З цим запара звісно, бо я не можу зайти до неї в кімнату на хвилину просто сказавши, аби вона познайомилась з моєю новою майбутньою дружиною.

- Напевно хвилини буде замало…

- В мене хороша донька і я маю надію, що з часом вона звикне й прийме цей факт  її життя. Поговорю з нею, коли повернусь додому. Все я пішов, кохаю тебе.

Вже розклала речі й відчула жахливий голод. Звісно, аби в мене була можливість не виходити, то я цілий день просиділа б в цій кімнаті. Мені стидно дивитись в очі його тещі, можливо вона мене все-таки ненавидить.

Все ж таки взявши себе до рук, виходжу зі свого пристанища.

- Ліз, ти їсти хочеш?

- Чесно кажучи, дуже.

- І чого ти терпіла? Мене боялась?

- Просто все якось швидко закрутилось. Та і я немов грім з неба у вас вдома з’явилась.

- Сідай, я тобі покладу їсти. В мене з готового є відбивні й пюре, підходить?

- Чудово!

Отримавши тарілку з їжею, смакую кожним кусочком. Я ніколи не думала, що так буду сумувати по домашній їжі.

- Ти немов з голодного лісу. Ліз, в мене ще є, якщо що.

- Просто сумувала за домашньою їжею. Я два тижні жила в хостелі, а там не було де готувати.

- А ти не місцева хіба?

- Я не спілкуюсь з мамою – ніяково відповідаю жінці – Вона у своїх намаганнях зробити тільки краще, доволі багато зруйнувала.

- Ну, добре. Їж, а я пішла до Соні.

- Мені краще їй на очі не потрапляти поки?

- Ліза, вона сама потрапить тобі на очі в будь-який момент.

Часи ніби насміхаючись, йшли в тричі повільніше. Звісно я утрирую, але саме так мені здавалось до того моменту, коли додому повернувся Льоша. Очікувала на нього в холі і як тільки він з’явився в будинку, я пригнула йому на шию з обіймами. Все перейшло в доволі палкий поцілунок, який розірвав дитячий крик:

- Татусю! – кричить мала й вибігає до нас, звісно до того моменту ми вже встигли відсторонитись, але малеча швидко зупинилась – Ліза, ти пришла до нас в гості?

- Донечка, давай я зараз роздягнуся і ми підемо до Агнес?

- Добре, я пішла розбуджу її.

***Олексій***

- Ти погодувала вже Агнес?

- Ще ні, вона тільки вмила личко.

- Сонь, пам’ятаєш ти завжди хотіла братика чи сестру?

- А я більше не хочу, татусю!

- Чому?

- Бо мами нема вдома.

- Твоя мама, час від часу буде тебе навідувати. Й можливо вона скоро приїде, але не надовго.

- А Ліза прийшла в гості?

- Не зовсім, мала. Ліза, буде тут жити з нами.

- В неї немає дому?

Не знаю, що й відповісти правильно. Рукою прикриваю обличчя й активно думаю.

- Ліза, буде новою мамою? перериває думки запитання доні

- Сонь, в тебе є мама і її звати Маша. Ліза, моя майбутня дружина… - Так, до такого педіатрія в університеті не готувала – Ліза народить тобі братика чи сестру.

- І ти мене більше любити не будеш?

- Я дуже сильно тебе люблю й завжди буду твоїм батьком.

- Тато, а Агнес залишиться моєю?

- Звісно, люба. Ліза буде тобі немов твоя хрещена Альбіна.

- Тобто як мати, яка мене не народжувала?

- Так, кицюнь.

- Можна я Лізу не буду називати мамою?

- Ти й не повинна.

- Думаю ми домовимось з новою дитиною.

- Про що домовитесь?

- Про догляд за Агнес, татусю.

***Ліза***

Я живу в новому домі, вже близько трьох тижнів. Відносини зі Світланою Федорівною, так би мовити, нормальні. Іноді ми навіть спілкуємось на душевні теми. Гуляємо разом з Сонею й Федорівною. Нещодавно до нас Нелі приходила, і як сказав Льоша, теща виявила стійкість в спілкуванні враховуючи їх взаємну неприязнь. Мене ж подолав токсикоз, й колись улюблений одеколон Льоші був схований на дальню полицю, так би мовити, на потім.

Ранком середи, коли я відправила коханого на роботу в наші двері постукали. Я не була сильно здивовано, бо розуміла, що такі зустрічі будуть напевно доволі часто.