Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

Сергій Станіславович Штерн працював на кафедрі всесвітньої історії у Дніпровському університеті ім. Олеся Гончара. Він завжди допізна писав свої статті, якщо теми зачіпали його наукові інтереси. Дружина Штерна померла у 2017 році від раку прямої кишки, а дочки повиходили заміж і переїхали жити до чоловіків, тому ніхто не міг нагримати на професора за пізню роботу.

О третій годині ночі у двері Штерна подзвонили. Він зірвався і швидко побіг поглянути хто міг завітати такої пізньої пори. Чоловік молодшої доньки часто випивав, тому вона могла зірватися у будь-який момент і втекти з дітьми до батька. Коли професор виглянув крізь ледь прочинені двері та побачив на порозі двох поліцейських, у нього ледве не зупинилося серце.

Вони побачили, що професору стало млосно, і допомогли йому швидко повернутися у вітальню та накапати ліків від серця. Штерн одразу запитав, чи все нормально з донькою і заспокоївся, почувши від поліцейських відповідь. Причиною їхнього візиту була не донька професора, а термінове опитування. Патрульні показали йому неякісну фотографію та фоторобот.

Спочатку Штерн відповів, що ніколи не бачив чоловіка із фото, однак щось змусило його попросити роздруківку і віднести її до робочого столу. Там у Штерна був дуже чудовий пристрій для роботи з документами, подарований йому американським колегою із Гарвардського університету. Вони разом з ним писали статтю про українську діаспору у Колорадо.

Поклавши фото на освітлене скло, професор збільшив на екрані комп’ютера зображення і впізнав татуювання на шиї. Якщо з чоловіка на тому знімку зняти старомодні вуса та дебільну борідку, тоді він на дев’яносто сім відсотків нагадував професору сусіда з сорок восьмої квартири.

— Я знаю цього чоловіка, — відповів професор Штерн.

Патрульні не змогли приховати усмішки, оскільки більше години вже ходили по квартирах і безуспішно опитували у сонних жителів. Вони не стали більше нічого запитувати у Штерна, одразу набравши номер начальника. Той переадресував виклик на Василину Гавриленко, яка очікувала новин від патрульних у відділку. Вона прийняла і погодилася приїхати до професора.

За двадцять хвилин автомобіль із сигнальними ліхтарями влетів у двір і зупинився навпроти під’їзду. Вслід за ним приїхали ще три і недбало стали на парковку. Нікого не хвилювали деталі, особливо після того, як з Києва майор Деканозов повідомив про замінування поліцейського відділку та десяток копів у заручниках. Василина не стримувалася, діючи брутальніше за Сергія Соболя.

— Вибачте, що так пізно вас турбуємо, — вона сіла навпроти професора.

Молода поліцейська не могла приховати нервів.

— Мені хлопці все пояснили, — відповів професор. — Я вам допоможу.

— Даруйте за нетактовність, однак відповідайте чітко і швидко.

— Добре.

— Ви заявили, що знаєте чоловіка з фото?

Василина привезла більш якісний знімок з лабораторії.

— Це мій сусід з сорок восьмої квартири, Олександр Кернозенко.

Вслід за Василиною зайшов чоловік у чорному костюмі та білому светрі і застиг у них за спинами. Коли професор сказав ім’я, Василина обернулася до нього і поглядом дала зрозуміти, щоб негайно подзвонив і перевірив.

— Ким ваш сусід працює? — запитала Василина.

— Він ніколи не розповідав про це, — відповів професор. — Ми з ним ледве знайомі, хоч він уже два роки знімає квартиру на моєму поверсі…

— З інших сусідів він з кимось підтримував дружні стосунки?

— Ні, — без роздумів сказав Штерн. — Сашко дуже закритий хлопець. Він мало говорить і весь час сидить на роботі. Я ніколи його не бачив у жодній компанії, чи з друзями. Єдина його пристрасть – це техніка, комп’ютери та гра у шахи, — Штерн показав на дерев’яну дошку з фігурками. — Я свого часу грав з видатними спортсменами у цьому напрямку, однак такого тактика не зустрічав ніколи. Жодну гру мені не вдалося виграти, хоч як би я не старався…

— Ви спостережливий чоловік, — зайшла з флангу Василина. — Не може бути, щоб вам не вдалося хоч раз вивідати у нього про особисте життя.

— Я багато разів запитував, тому дещо таки знаю.

— Що саме?

— Сашко круглий сирота. Батьки покинули його ще дитиною. Лікарі помилково діагностували у нього уповільнений розвиток, хоча потім стало зрозуміло, що він просто по-особливому здатний думати. До шести років Сашко зумів навіть виправити дефекти мовлення. Про його високий зріст і підкачане тіло я не стану розповідати. Справжній красень, хоч і закритий у собі…

— Дружина чи діти у нього були? — запитала Василина.

— Якось він тільки похвалився, що служив у війську, а після того пішов на роботу. Через те, що постійно працював, не встиг завести родину, хоч дуже про неї мріяв. Він навіть вдома працював до пізньої ночі, ніколи не втрачаючи часу, — професор поглянув на свої документи. — Я у порівнянні з ним – туніядець.

— Далі мені доведеться запитати дещо погане, тому не ображайтеся, — попередила Василина. — Останнім часом ви не помічали дивного у поведінці Сашка? Мається на увазі декілька місяців…

— Сашко раптово зник пів року тому, — попередив Василину професор.

— А до того?

— За кілька місяців до того він почав змінюватися, — відповів Штерн. — Це був геніальний молодий чоловік, начитаний, і з крутою пам’яттю, однак раптом щось його накрило. Сашко припинив жити за своїм розкладом…

— Як це?

— Він хвилина у хвилину їхав на роботу, виходив на балкон попити кави, повертався з роботи та йшов на ранкову пробіжку. А потім у якийсь момент припинив це робити і майже не виходив з квартири, хіба що за продуктами…

— Ви бачилися з ним у цей період? — запитала Василина.

— Я сам нав’язував йому партії, щоб розпитати про проблеми…

— Щось змогли з’ясувати?

— Нічого. З ним щось коїлося, але він мовчав аж до самого зникнення.

Поки тривала бесіда, зі спини до Василини підійшов чоловік у костюмі. Він просунув їй аркуш із запискою, на якій були написані тільки декілька слів.

«Такої людини не існує!»