Читати книгу - "Наречені на свята, Лана Кохана"

***

Поки хлопці налаштовували колонки, проєктор і пересували меблі, Дарина годувала собак, а Злата з Натою затуляли комин, щоб його світло не заважало перегляду. Я взялася переносити напої. Набрала повні руки й ледь не пролила один зі стаканчиків — його вчасно підхопив Василь Степанович.

— Нумо допоможу.

— Спасибі, — промимрила я, опускаючи очі.

Бачити Василя Степановича в домашньому одязі було так само дивно, як і самій убратися в наряд для танців у кабаре. З блискітками і ядучо-рожевим пір'ям.

У домашньому він здавався простіше, ближче. Більш людяним, менш «офісним» — сімейним. Гадаю, років за тридцять Захар виглядатиме саме так.

Чи ні. Він єдиний успадкував батьків колір очей, проте в Захара вони з блакитним вогником, тоді як у Василя Степановича — наче кригою вкриті.

Хоча, як знати: може, леденіння — справа часу? Процес, схоже, вже запущено.

— Бачу, сьогодні було Передріздвяне прибирання, — кивнув Василь Степанович у бік баночки з арома-паличками.

— Угум.

Ми з ним розставляли стаканчики кавовими столиками. Павло й Андрій пішли на горище за додатковою парою крісел-мішків.

— Нетипове дозвілля, чи не так?

— Га?

Він знає, що я не люблю прибирати? Не ліпша риса для потенційної невістки, еге ж?

— Тимкові, певно, ближче походеньки по клубах.

— О, та він же тільки у п'ятницю, — полегшено видихнула я.

— У п'ятницю? — уточнив Василь Степанович.

— Ну так. Усім треба відпочивати час від часу.

— І вас влаштовує такий вид відпочинку?

— Клуб? — насупилась я, не розуміючи, чого мене це повинно не влаштовувати.

Най собі ходить — аби тільки мене з собою не тягнув.

— Так, клуб, — схилив голову Василь Степанович. — Ви ходите разом?

— Ну, минулого разу ходили… Але ви не подумайте нічого такого, — замахала руками я, напружившись від того, як Василь Степанович гмикнув. — Ми навіть не пили. Точніше Тиміш зробив лише ковток, а я не планувала пити взагалі, але випила більше.

До мене пізно дійшло, що я вступила в танок із чугайстром, наколобродивши перед тим у його лісі. [1]

— То була помилка бармена. Я хотіла просто ко́ли, Тиміш замовив мені просто ко́ли, а на повторі бармен переплутав замовлення. І потім ще той юнак із зеленими бровами…

— Він до вас чіплявся?

— Ні, я планувала до нього чіплятися.

Господи Ісусе, що я верзу?

— Тобто! — мій голос підскочив на октаву. — Не чіплятися — залицятися. Ні, теж не те. Не зовсім «залицятися». Ми закладалися лише на номер.

— Ми? — Знову ця клята брова. — Тимко теж брав у цьому участь?

— То була просто гра, — пискнула я, заламуючи пальці.

— І ця гра полягала в тому, щоб залицятися до юнака з зеленими бровами?

Я не наважилася кивнути.

— У вас із моїм сином вільні стосунки, Лізо?

— Люба! — обхопив мене за плечі Тиміш. — Будь ласкава, допоможи Златі з комином?

Тиміш усміхався мені, але без звичної легкости. Я перевела сторожкий погляд на Василя Степановича. Той здавався абсолютно незворушним.

— Благаю, не переказуйте Дарині те, що я тут наговорила! — прошепотіла я, а коли Василь Степанович кивнув, чмокнула Тимоша в щоку й поплелася до комина.

— Лізо? — стурбовано сунула до мене Злата. — Що трапилося? Ти вся бліда.

Я струснула головою. Хотілося залізти під плед, звернутися калачиком і плакати.

Злата саме перемикнулася на бот-програму втішань, коли мене перехопили інші руки. Міцніші. Я з надією підвела очі — сподівалася побачити Тимоша. Проте він розмовляв із батьком, а мене «на хвилинку» попросив Захар.

— Не віддам! — пригорнула мене до себе Злата. — Ти її ще більше засмутиш.

— Вона що, твоя лялька, щоб ти її «не віддавала»? — подражнив сестру Захар. — Нумо, Лапко, на кілька слів.

Я пирхнула. Тоді він сказав: «Лізо, прошу!» — і я пішла.

По-перше, Захарові вмовляння — явище більш рідкісне, ніж спостерігання північного сяйва в Україні, а отже йому конче щось від мене треба.

По-друге, мені теж було треба. Реабілітуватися. Не можна опускати руки біля фінішної прямої. Вільні стосунки — це все ж стосунки. Будемо виходити з того, що є.

— Починайте без нас, — сказав сестрі Захар.

— Як потрібна буде підмога, кричи «Бескид», — шикнула вона мені навздогін.

Примітки:

[1] Чугайстер — дух гірського лісу в українській мітології. До людей зазвичай добрий, але не до тих, що кривдять слабших або його ліс. Кривдників чугайстер запрошує до танцю — а танцю з ним жодна жива душа не витримає.