Читати книгу - "Артар. Вигнанка Полярної пустки, Вікторія Ковзун"

– Луко! – вигукнув Криштоф Довбень. – Що за затримка? Я вже думав, ти не прийдеш!

– Рано зрадів, значить, – посміхнувся Лука.

Мечник пирхнув. Він зручніше перехопив меч і блискавично прокрутив його кілька разів – ці піруети мали показати, який він майстер своєї справи. Лука дивився на це зі смішком. Він випрямився та роззирнувся.

– Отже, шановні студенти, – мовив насмішкувато-врочистим тоном, – сьогодні ви станете свідками щотижневих міжкласових змагань. На них мечники доводять книжникам, що книжники ні на що не здатні, а книжники доводять мечникам, що ті ніколи ні в чому не мають рації.

– Ой, перестань! Коли це книжникам вдавалось це довести?.. – пирхнув Криштоф.

Поміж глядачів проскочили смішки. Я ще ніколи не спостерігала за чужими поєдинками, але нова розвага мене зацікавила.

– Чи готові, пане? – запитав Криштоф Довбень.

– Готовий, хлопче, – відповів Лука Сизий.

Тої ж миті Криштоф рвонув до бою. І тоді я зрозуміла, що гадки не мала, на що здатні мечники. З Криштофа Довбня вилетіло ще двадцять таких Криштофів – і всі метнулись до книжника. Але Лука знав, чого очікувати: його Книга спалахнула, із неї вирвались синюваті різці та пронизали перших фантомів. Знищені, вони розсипались порошинками… Але лавина не спинилась.

Невідь-звідки з’явилось ще стільки Криштофів, скільки впало, і знову метнулося в бій. Ось один опинився біля книжника. Він рубанув мечем… Але велетенська чорна діра з’явилася перед ним, поглинула його і виплюнула на іншого фантома. Купка Криштофів збиралась стати на його місце, але Лука стрибнув у таку саму діру й вигулькнув усім їм зі спини. У мене розбігалися очі…

«Що тут скажеш, – хмикнула Книга. – Вони справді майстри».

Доки Криштофи не оговтались, Лука скористався можливістю та випустив кілька потужних ударних хвиль. Вони збили фантомів з ніг та відкинули до іншого боку арени. Не перестаючи чаклувати, книжник вдивлявся у кожного мечника. Я зрозуміла: він шукав того єдиного справжнього Криштофа, який випустив усіх фантомів. Певне, знищивши його, він знищив би всіх заразом.

Але Криштофи не збирались чекати. Проскочили ударні хвилі під і над – і знову метнулись до книжника. Замиготіли примарні мечі: начакловані Лукою, вони зіткнулися з мечами Криштофів. Глядачі завмерли у німому захопленні… Лука вигулькував то тут, то там, а Криштофи наздоганяли його всюди. Синюваті різці розтинали повітря, чорні діри миготіли скрізь…

Аж тут я помітила дивний рух. Адже кожен рух у мій бік я назвала б дивним. Хай би йому! Я вмить потяглась до кинджалів. Але руки завмерли на півдорозі. Біля нас із Катрею зупинився ректор.

– Цікаво? – кинув він.

Я дивилася насторожено. Товариство таємничого ректора було для мене незвичним. Аскольд Дум похитав головою. Він відвернувся від мене та глянув на арену – поєдинок був у розпалі.

– На Криштофа часто скаржаться, – хмикнув він. – Я навіть чую думки, що він неосвічений, що розум його примітивний, бо не може осягнути нової моралі наших часів. Але поглянь на нього, – кивнув ректор. – Він – фантомник, яких одиниці. Наймайстерніші фантомники здатні керувати двома-трьома фантомами одночасно, а він випускає двадцятьох! Його свідомість ділиться на двадцять частин. І поглянь на цих фантомів: кожним він керує досконало, наче кожен із них – це він сам. О! Його свідомість здатна на таке, що іншим і не снилось… Хіба ж після цього його розум назвеш примітивним?

Я хмикнула:

– Не бачила жодного, хто сказав би це на його парі.

Тим часом поєдинок дійшов кульмінації. Фантомів залишилось всього п’ять: видно, Криштоф добряче стомився, що не пускав нових. Зате Лука чаклував діри та різці лише наполегливіше: поміркованість та продуманість були на його боці. Аж ось він перемінився – намацав очима, відчув справжнього Криштофа. І вмить спрямував на нього всі магічні розряди, та мечник зумів ухилитись. Він увібрав у себе розпорошених фантомів і знову пустив їх на книжника: вони падали від синюватих різців, та один ухилявся від усіх. Він наче знав, де промайне небезпека, де вигулькне діра: рефлекси казали йому. І ось Криштоф дістався Луки – рубанув мечем навідліг. Книжник гепнув на землю.

– А щоб тобі! – вигукнув він, сміючись, коли арена оновилась. – Я вимагаю реванш!

Глядачі наче відхитнулись від арени, сповнені емоцій. Кожен чекав розв’язки з нетерпінням, але не сподівався, що вона настане саме зараз! Криштоф скривився.

– Тьфу на тебе! Нащо воно тобі?

А проте, він подав Луці руку, і той звівся на ноги. Ректор біля мене хмикнув:

– І так кожного разу. Вони закінчують рахунком «один-один».

Я перем’ялась на ногах. Мене напружило, що ректор вирішив спостерігати за змаганнями саме в моєму товаристві. Втім, глядачів очікував новий поєдинок – і ще не знати скільки. Роззирнувшись, я дійшла несподіваного висновку: половина академії зараз тут, тому бібліотека має бути порожня. А отже, це найкращий шанс навідати її!

«Не думаю», – заперечила Книга. Та хіба ж я її слухаю?..