Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф 📚 - Українською

Читати книгу - "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "У давній давнині були створіння" автора Кіяш Монсеф. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 100
Перейти на сторінку:
Тож напередодні Меллорін приготувала гарячий сидр та солодкі булочки. Я запросила Франческу Вікс із сусіднього будинку, і вона принесла хурму зі свого дерева на задньому дворі.

— Я читала, що існує така перська традиція — смакувати їх в день сонцевороту, — сказала Франческа.

— Мій батько не надто дотримувався традицій, — сказала я. — Але він любив хурму.

Коли дім сповнився запахами гвоздики та печеного хліба, ми втрьох їли та пили за кінець зими.

Меллорін запалила свічки по всьому будинку й вимкнула світло, щоб ми могли відчути трохи більше темряви цієї найтемнішої ночі. Ми по черзі читали вірші про зиму — «Найкоротший день» Сьюзен Купер, «Пізнати темряву» Венделла Беррі, «Зачарована» Емілі Бронте. При світлі свічок і під звуки наших голосів у тихому домі світ здавався набагато старішим. Слова робили ніч глибшою, сидр теплішим, а повітря надворі холоднішим.

Це не була магія, але це були чари.

Коли з віршами, а потім і з древньою темрявою при свічках було покінчено, Франческа побажала нам спокійної ночі й пішла додому вкладати своїх собак спати. Меллорін вибачилася й пішла телефонувати батькам. А я пішла нагору й усілася в батьковій спальні.

Я тримала в руках чашку з сидром, до мене долинав лагідний тон голосу Меллорін, яка розмовляла зі своїми батьками, а тоді у моїй голові зринув крижаний спогад про те, як ми з Ґрейс та Керрі мчали вниз по схилу пагорба — і світ починав здаватися приязнішим до мене. Я могла сидіти в мерехтливій темряві без батька й не відчувати всепоглинаючої люті.

Яскравий, солодкувато-пряний післясмак хурми сяяв усередині мене. Чи, може, це був спогад, що до пори до часу чаївся в моїх кістках та крові, спогад з іншого, ще гірканського життя? Чи, може, якісь спогади просто існують собі незалежно: «Дівчинка їсть хурму в найтемнішу ніч року».

Можливо, востаннє заварювався чай у самоварі. Можливо, якась сім’я тулилася біля вогнища. Можливо, місяць сходив над Дамавандом. Можливо, зірки відбивались у водах Каспію.

Усі ці місця та спогади здавалися дуже далекими, проте я відчувала тепер зв’язок з ними — з людьми, що жили вгору й униз уздовж усього гірканського родоводу.

Це твоя культура, Маржан.

Я не знала, ким я повинна бути. Ким були мої предки. Вони були для мене вигадкою — примарними людьми без імен, без облич, що жили у краях, яких я ніколи не бачила.

Але смак хурми повсюди однаковий.

На другий день після Нового року зателефонувала Джейн Ґласс.

— Аукціон сьогодні, — сказала вона.

Її голос звучав трохи схвильовано.

— Я була б вдячна за завчасне попередження, — сказала я.

Джейн на це нічого не відповіла, але мені здалося, що вона також хотіла б цього.

Водій зі страшними татуюваннями приїхав забрати мене з офісу. Я думала про застереження Гораціо, але хотіла побачити все це на власні очі. Тим паче, що я мала кілька запитань до Джейн, чи до того, хто мене вислухає. На обличчі водія прослизнула майже непомітна посмішка, коли він протягнув мені мішок, аби я натягнула його на голову.

— І це ще необхідно робити? — запитала я.

Він знизав плечима й нічого не промовив. Я наділа мішок на голову.

Якийсь час ми їхали. Водій мовчав, а я не мала великого бажання розмовляти з мішком на голові. Нарешті автівка зупинилася, і двері відчинилися. Я відчула сонячне світло й почула спів пташок. Я ступила на тверду землю, і водій зняв з мене мішок.

Я стояла у кінці вузької, безлюдної дороги, що трохи віддалік звивалася довкола пагорбів, укритих сухою травою й чагарником. Попереду, на ґрунтовій просіці біля вузлуватого стовбура запилюженого дуба, стояв фургон із вініловим сайдингом і матовими вікнами — такий собі непримітний промисловий трейлер, який можна побачити на будівельних майданчиках. Вініл вицвів і подекуди потріскав. Глибока вм’ятина не вирівняна. Одне з вікон чи то випало, чи було розбите, а натомість красувався шматок фанери. Поруч навскоси були припарковані кілька різних машин. Жодна з них нічим не виділялась, і жодна не мала номерних знаків. Окрім мого водія, не було видно нікого, як і нічого не було чути, крім звичних звуків природи.

— Туди? — запитала я.

Водій кивнув головою, але не поворухнувся.

— Ви йдете? — знову запитала я.

Він похитав головою.

Я зробила крок до трейлера, і в цю ж мить двері фургона змістилися з рами на декілька сантиметрів. Вони якимось дивом не звалилися, продовжуючи похитуватись на хирлявих петлях.

— Агов, — промовила я.

Мій голос звучав убого серед тих пагорбів. Здавалося, що моє слово занурилось просто в шепітливі трави. Ніхто не відповів.

Моє серце ледь не вискакувало з грудей, але я зберігала спокій. Що б не сталося, нагадувала я собі, я сюди прийшла за відповідями, і так чи інак, я їх отримаю. Глибоко вдихнувши, я пішла по запорошеній і пом’ятій шинами траві до трейлера, а тоді відчинила двері й зайшла всередину.

Усередині трейлер мав дешевий вигляд, був обшарпаний і недоглянутий. На стелі горіли лампи, тьмяно-зелені й надто яскраві. Підлога була гладка, вкрита пластиковою плиткою з брудними швами. Стіни були обшиті штучними панелями «під дерево». Посередині трейлера стояв довгий розкладний стіл, а навколо нього — кілька чорних розкладних стільців.

На дальньому кінці столу стояла Джейн Ґласс, яка жестом руки привітала мене. За столом сидів невисокий чоловік із темно-коричневою шкірою і примруженими очима за круглими окулярами. Поруч із ним була жінка з густим кучерявим волоссям, пофарбованим у незугарний бордовий колір, і надто великою кількістю рум’янцю на блідих щоках. Навпроти сидів ще один чоловік з елегантною борідкою й засмаглим обличчям. Уся трійця була в одязі, що був одночасно і дорогим, і зношеним на вигляд. Усі троє були старшими за мого батька. У центрі столу стояв старовинний з вигляду чайник із тьмяного чорного заліза. Двоє здоровенних чоловіків розташувалися біля дверей, майже затуливши їх, і спостерігали за мною холодними, невиразними очима.

— Присядь, — сказала Джейн.

Один зі здорованів витягнув стілець, і я сіла. Джейн Ґласс розташувалася біля чоловіка з борідкою. Якимось чином вийшло так, що всі вони сиділи по інший бік столу від мене, ніби я щойно прийшла на особливу співбесіду, де наді мною мають добряче поглумитися. Вони всі витріщилися на мене.

— То це і є «Чайна»? — запитала я.

Жінка з кучерявим волоссям пирснула сміхом — холодним, колючим.

— Ненавиджу цю назву, — промовила Джейн. — Тут уже давно немає «Чайної».

— Неможливо, щоб ви всі були родичами, — сказала я.

— Ви трактуєте сім’ю як збіг обставин, — промовив темношкірий чоловік. Його голос був низьким і суворим, кожен склад він наче виліплював з особливою

1 ... 69 70 71 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "У давній давнині були створіння, Кіяш Монсеф"