Читати книгу - "Вагітна від нареченого сестри, Ярл Конг"

- Доброго дня, - підходжу до групки бабусь, які хто як може заробляє собі на прожиття, хто квіти продає, хто закрутки, а мою увагу привертає одна з них, точніше те, що перед нею розкладено на столику, - це ви самі в'яжете?

- Так, доню, я, цими ось руками, якщо не віриш, то можу фото показати. Внучка зробила декілька знімків, так сказати, у процесі, сказала, що займеться розповсюдженням моїх робіт в тому інтернеті, та щось глухо. Напевно, не надто в мене добре і виходить, якщо нікому це не цікаво.

- Вірю, звичайно, я вам вірю, просто повірити не можу, що така краса це ручна робота. Це неймовірна праця, ви молодчинка, - бачу, як жіночці приємно, як їй стає на душі тепло від того, що хтось оцінив її творіння, - напевно, ще просто не всі помітили ваших чудових собачок. В іншому випадку я не знаю, чому у вас досі немає ажіотажу. Але наразі мені це і на руку, виберу собі пару красунчиків.

- Справді хтось сподобався? - Ще трішки й вона розплачеться, аж надто сентиментальна бабуся, дуже добра та щира на емоції. Хоча в іншому випадку навряд чи б змогла творити таких кудлатих, які ніби як живі виглядають. Видно, що вкладає в них душу та серце, оживляючи ці іграшки, надаючи їм прекрасної енергії.

- Якщо чесно, то тут всі як на підбір, - оглядаю всіх представлених песиків, які виставлені на стіл, і реально не помічаю ні одного, хто б виглядав негарно, чи то не реалістично, - та всіх, на жаль, вибрати я не можу, залишу шанс іншим людям вихопити таку красу, але ось цього, цього та цього я у вас заберу, якщо ви, звичайно, віддасте їх, так сказати, у добрі руки. Клянуся бережно до них ставитися та оберігати як зіницю ока. І цього красунчика теж запакуйте, будь ласка, аж надто він симпатичний.

- Звичайно, сонечко, звичайно, віддам, - а в самої бабці руки ходуном ходять, хвилюється, напевно, не може повірити, що я і справді відразу чотирьох носиків забираю з собою, - в тебе світла душа, дуже світла, і це я говорю не через те, що ти хочеш придбати стільки іграшок, це по очах видно. А очі, як відомо, це дзеркало душі. В тебе дуже чиста душа, доню, не дай іншим зіпсувати свою особливість.

Що ж, бабцю, перепрошую завчасно, але спицями ви набагато краще орудуєте, ніж розбираєтеся в людях. Якщо у мене душа чиста, то важко уявити скільки бруду в не чистій душі...

- Зайченя, обережно, давай мені свою ручку.

Спостерігаю за тим, як Лія допомагає Софійці зійти по сходинках вагона, і на очі навертаються сльози. Вони просто застилають обличчя. Водоспадом струмують по щоках.

Не можна, не можна плакати, Кіро, нічого посилати кепські флюїди дівчинці, навіть якщо ці сльози щастя. Донька подруги ще доволі маленька, щоб усвідомлювати, як це, коли люди плачуть від щастя. Саме тому стираю всю зайву вологу з обличчя, поки ні Лія, ні її мама, ні сама Софійка не побачили зарюмсану мене та підходжу ближче до потяга, досі не вірячи, що вони приїхали, що вони всі нарешті вдома.

- Тітка Кіра? - Варто ступити два кроки, як погляд дівчинки ніби на радіокеруванні спрямовується саме на моє обличчя, вона таке враження не може повірити, що це справді я, що це не галюцинації, тому посміхаюся малій, демонструю, що так, це я, їй не здалося, мить і вже у самої Софійки посмішка на все личко. - Тітка Кіра!!!

- Сонечко! - Перехоплюю малу, яка кидається мені в обійми, підіймаю й вже не можу стриматися від емоцій, ніяк не вдається їх заховати там, в скриньці, тому міцно-міцно притискаю до дівчинки й серце щемить від того, як вона героїчно впоралася з цим дорослим випробуванням. Така маленька, така крихітна, а витримала такий важезний удар долі... - А у мене є для тебе подарунок.

- Подарунок? - Скільки ж енергії в цих оченятах, скільки блиску, цього всього ще не так давно практично не було...

- Так, - тут вже і Лія з Галиною Василівною підоспіли, і бачу по їхніх обличчях, що я тут не одна така, в кого очі на мокрому місці, - в мене є для тебе подарунок, для твоєї мами, і для твоєї бабусі.

Кожному роздаю по песику, по шикарному хвостику, кожен з яких тепер буде знаходитися в надійних руках. Все ж таки я стримала своє слово перед тією прекрасною бабцею. Кожному знайшла чудового господаря.

- В мене теж є свій красунчик, - дістаю з пакетика, звідки перед цим випурхнули його друзі, останнього песика, демонструючи Софійці, - тепер ми будемо всі разом збиратися величезною компанією та досхочу веселитися.

Сама собі вириваю яму, в яку тут же й потрапляю, адже не хотіла вимовити нічого такого надзвичайного, а вийшло так, що ці слова клубком підійшли до горла, а з очей знову потекли сльози.

- Зайченя, пішли знайдемо машинку, яка відвезе нас додому...

Чую на фоні голос Галини Василівни, але вже не бачу ні її, ні малу, нікого, оскільки опиняюся в обіймах Ліки та кладу обличчя на плече подруги, при цьому повіки міцно закриті. Начебто намагаюся зупинити цей шквал, а на ділі не можу. Не можу повірити, що в нас вийшло. Що спрацювало. Що життю Софійки вже нічого не загрожує. Все вже позаду...

- Спокійно, Кі, спокійно, все вже добре, добре, - подруга гладить мене по спині, намагається цим заспокоїти, тихим шепотом на моє вухо вгамувати, та я ж відчуваю, як дівчина сама тремтить, як її голос надривається, - я тебе обожнюю, мала. Я перед тобою в пожиттєвому боргу. Не знаю, як в тебе все це вийшло, але я готова душу дияволу віддати за порятунок моєї малої...

Я зробила те, що мала зробити...